Глава 12.2 (Єлена)

Як же добре поспати в ліжку, на чистому простирадлі, під теплою і м'якою ковдрою. А ця подушка, таке відчуття, що вона зроблена з найм'якішої м'якості у світі. Чудово! Просто лежати та насолоджуватися моментом у цій колисці тепла та затишку. Так би й провалялася до самого вечора, але ні. Досить спати. Сонце вже давно встало, а я ще в ліжку. Але ж я заслужила на це! Після стількох днів поневіряння з цими мужланами, я нарешті прийняла гарячу ванну і виспалася в нормальних умовах, маю на це повне право.

«Потягу-у-у-ушки» — як казала в дитинстві мама. Щоразу, коли прокидаюся, згадую про це. Як же я скучила за нею. І за татом. І за сестричкою. Вона зараз, напевно, вже мого зросту. Востаннє, коли я її бачила, вона ще навіть до школи не ходила. Та-а-ак! Відставити сумні думки. Цей день занадто гарний, щоб витрачати його на смуток.

О-о-о! Орум вже нові речі купив і тихо поклав їх на тумбочку, поки я спала. Який він дбайливий. Ми з Алом давно б загнулися без нього. Коли ж це височенне безглуздя визнає цей факт? Замість того, щоб спасибі сказати, завжди дошкуляє і дражнить старого дорфа.

Що тут у нас за одяг? Біла майка — якраз. Чорні штани... Які вони легкі. Чарівність. Він навіть шкірянку виправ, ще не до кінця висохла. Усе! Якщо колись і вийду заміж, то тільки за такого як Орі, господарського та уважного.

Треба зробити зарядку. Віджимання. Раз, два, три, чотири... двадцять п'ять, двадцять шість, двадцять сім… п'ятдесят дев'ять, шістдесят. Присідання. Раз, два... сорок дев'ять, п'ятдесят. На цьому і закінчимо ранкові вправи, далі на мене чекає дещо цікавіше і корисніше.

Замучила я вчора Калеба, але таки досягла свого. Треба вмитися, швидко чогось перехопити й потренуватися з ним. А то цей некромантишка знову кудись лижі нагострить, а потім шукай його по всьому місту.

Перший поверх, простора їдальня, кухар, здоровенний дубовий стіл і невелика тарілочка з їжею вже чекає на мене. Що тут у нас?

Найсмачніший омлет. Начебто звичайні яйця і молоко, але вміння кухаря зробили з цих інгредієнтів справжню смакоту. І звідки тільки у Локуса стільки грошей? Здавалося б, звичайний на вигляд торгаш-алкоголік, а он яку віллу орендував, ще й з кухарем і прислугою. Щось тут не чисто. Але, як кажуть, кожен заробляє як уміє. І якщо кмітливість Локуса дозволяє йому сплатити пару днів проживання в таких хоромах, то хто я така, щоб його засуджувати?

Піднімемося знову на другий поверх. У кімнаті Калеба нема. Або він у внутрішньому дворику, або вже втік. Потрібно захопити катану, навіть якщо його не буде, так потренуюсь, «бій з тінню» — краще, ніж просто лежати на ліжку цілий день. Шкірянку та окуляри думаю можна не брати, від сторонніх очей внутрішній двір особняка був обгороджений цегляною стіною не менше шести ліктів у висоту, а прислузі немає справи до будь-яких незвичайних рук клієнтів.

Пощастило, некромант не змився, а чекав у дворі. І так гарний настрій піднявся ще більше. Все-таки я люблю тренування: і корисно, і весело. А спаринг із Калебом обіцяє бути ще й цікавим.

Внутрішній двір особняка являв собою чималих розмірів квадрат, з трьох сторін огороджений високим цегляним парканом, а четвертою стороною був будинок. Безпосередньо на самому подвір'ї — доглянутий газон, кілька лавочок, кілька акуратно вистрижених кущів та височенне дерево з масивною кроною, яке давало тінь. Саме під цим деревом і стояв Калеб, ліниво перекидаючи метальний ніж із руки в руку.

— Готова? — спитав некромант, схиливши трохи голову набік, начебто оцінюючи.

Сьогодні він був одягнений у свій беззмінний темно-синій жилет, обвішаний десятками ножів, сірі лляні штани та легкі сланці місцевого шиття.

— Завжди готова.

— З чого почнемо?

— Начаруєш мені кілька скелетів для розминки?

Калеб мовчки кивнув на знак згоди. Обличчя його при цьому не видало жодної емоції. До чого бісить ця одноманітна міна.

Біля ніг чоловіка лежав уже добре знайомий мішок. Набитий він, увага, може бути несподівано для людей зі слабкими нервами — кістками. Некромант підхопив мішок за куточок, витрусив його на землю. Десятки різних кісток. Бррр. Калеб заплющив очі, щось шепнув, провів рукою над купкою. Одне з татуювань на передпліччі, яке складалося з двох незрозумілих слів, спалахнуло фіолетовим світінням, а з купи кісток, за пару секунд, сформувалися два скелети, охоплених фіолетовою аурою. Замість людського черепа в одного з них був чи то козячий, чи то оленячий, чи то коров'ячий, загалом — звірячий.

— Вражає, — завжди любила спостерігати за чаклунством, тим більше некромантією, — а скільки…

Скелети не дали домовити. Або точніше сказати — Калеб не дав домовити, все ж таки він керував цими двома доходягами. Один кинувся на мене, махаючи кулаками, другий обходив збоку. Ну, подивимося, що два скелети можуть протиставити воїну, який навчався різних єдиноборств та технік бою на Горі Монахів. Стоп. Калеб що, моделює таку саму ситуацію, як і тоді в лігві грифусів, коли вони мене хотіли оточити? От стерво.

Перший кістяний боєць невпинно махав руками, намагаючись зачепити мене. Крок назад, промазав. Блок рукою, і одразу ж ще один крок назад, знову мимо. Рухався він хоч і швидко, але незграбно, тому особливих труднощів ухилиться від цього неконтрольованого потоку ударів, не склало. Що там другий зволікає? Невже вичікує момент, коли в моєму захисті з'явиться пролом, щоб атакувати? Точно так і є. Доходяга тримається трохи осторонь, у демонстративно вичікувальній позиції. Що ж, дамо йому шанс проявити себе.

Перший скелет націлює кулак мені у скроню. Іду вниз від траєкторії руху удару, роблячи при цьому вигляд, що спотикаюся. Другий кістяний боєць помічає цей обманний маневр, думаючи, що я оступилася, і прямує до мене, готуючись завдати удару ногою в живіт. Може, невмілого новачка таким способом вони й уклали б, але ось зі мною такі фокуси не пройдуть. Правою рукою перехоплюю кістяну ногу, що летить, і в цей же момент, долонею лівої лускатої руки з усієї сили штовхаю другого в грудну клітку. Готово. Результат перевершив усі мої очікування. Один із них розсипається на льоту, другий позбавляється ноги, від сильного ривка.