Глава сьома (Дорм)

Якось це було дивно. Вперше за весь час перебування у військовому навчальному таборі Дорм прокинувся сам. Не холодна вода, стусани, погрози, вугор, окріп, кропива, вугілля вирвали хлопця з країни сновидінь (о так, Боров виявився просто генієм, у плані різноманітних способів пробудження), а чистий розум. Худорба та Руда, на відміну від нього, ще солодко спали. Намагаючись якнайменше шуміти, Дорм почав задом вилазити з їхнього намету — маленького й тісного, але теплого й затишного. Майже наполовину вибравшись із нього, хлопець мимоволі чхнув. Це стало сигналом для його товаришів.

Худорба різко підняв голову, витріщив перелякані очі, і прокричав:

— Боров, я вже не сплю, дякую, що розбудили, не треба мене бити!

Руда лише застогнала, навіть не показуючись з-під ковдри, передчуваючи ще один «важкий» день.

— Все добре, ще не підйом, можете спати.

— Дякую, Боров, ви найкращий! — голосно відповів Худорба, з такими ж переляканими очима і плюхнув голову назад, на незручну подобу подушки. Руда не видала жодного звуку.

На вулиці, тим часом під пильним наглядом сонця, що пливло по небу, на повну розгулявся золотий сезон. Ще не морозець, але вже ледве помітна пара, що виривалася з рота Дорма. Ще не заморозки, але звичний бруд і земля під ногами затверділи. На цьому, мабуть, усе. Більше видимих ​​ознак похолодання не було. До найближчих дерев з опалим листям — десяток хвилин їзди на машині, трави тут не існувало і близько, а птахів, що відлітають на південь, у небі не побачиш, вже давно полетіли. Та й узагалі було сильне передчуття, що скоро зірветься перший сніг.

Лам напевно зараз у школі, мама щось куховарить, а батько зайнятий підготовкою човна до холодної пори. Вперше, за весь час перебування у військовому навчальному таборі Дорм по-справжньому відчув, що сумує за своєю сім'єю і невідомо, коли він зможе знову їх побачити.

Хлопець вмився, поголився, одягнув видану з нагоди холодів, куртку кольору жовтого бруду із зеленими плямами. Натягувати шапку не хотілося, цього ранку здавалося, що навіть лисина дихає свіжістю.

Дорм якнайбільше відтягував момент зустрічі з Боровом, тиняючись біля намету і думаючи про своє, але несподівано до нього дійшло, що підйом у таборі вже був і сніданок вони успішно проспали. Дивно. Надзвичайно дивно! Щоб цей садист дав їм вихідний, та не було ще такого.

Все стало ще більш незрозумілим, коли він виявив на їхньому тренувальному майданчику брудний позашляховик Борова, з трьома цебрами води біля нього. Ні, Дорм дебілом, як казав батя, себе не вважав, поставлене завдання видно неозброєним оком, але де сам начальник?

«Подарунок долі» — кричала наївність, «Черговий каверз» — шепотів здоровий глузд.

— Годі спати. Вставайте, у мене для вас новина! — радісно прокричав Дорм у намет, вирішивши віддатись наївності. Він же все ще дитина, йому шістнадцять, і вірити в успіх ніхто не забороняв.

— Ми їдемо додому? — сонно спитав Кравчик.

— Ти зумів перемогти Борова? — небачений раніше сарказм Рудої виявлявся останнім часом не щодня, а щогодини.

— Його немає у таборі. Схоже, у нас намічається вихідний.

Півгодини на помитися, поголитися, доїсти залишки хліба з вечора, і ось уже трійця стоїть перед дуже замизканим позашляховиком з величезними засохлими шматками бруду на ньому. Не виключено, що Боров власноруч пару відер бруду накидав зверху, щоб нудно новобранцям не було.

— Ну і як будемо віддирати? Ножем — подряпаємо, — помітив Худорба.

— Руками доведеться, — додав Дорм.

— От ти й віддирай найбільші шматки, а ми з Кравчиком митимемо, — спокійно запропонувала дівчина і взяла відро. Заперечувати її рішення ніхто не хотів.

Час поплив повільно, але приємно. Нарешті тебе не б'ють, і не змушують тренуватися до втрати свідомості, а ти просто водиш мокрою ганчіркою по залізу і насолоджуєшся спокоєм.

— А навіщо взагалі мити її зараз? — порушив тишу Худорба, коли правий бік машини вже сяяв від чистоти. — Повернеться Боров, проїдеться на ній до найближчої калюжі й зробить ще бруднішою.

— Лобуряка ледачий, — тихо промовив Дорм, посміхнувшись самому собі. Він навіть не думав, що після залишення дому так часто цитуватиме слова баті.

— Що це означає? — спитала Руда, не відриваючись від миття заднього бампера, що плавно переходив у скріплювальні балки.

— Так мій батько називав лінивих. А ще він казав, що сором тому господарю, який тримає у бруді своє господарство.

— Так, Боров у цьому плані ідеальний господар. Ви бачили його намет? Ідеальний порядок. Та що казати, якщо він нас щовечора змушує тренувальний майданчик вилизувати до блиску, хоча вже вранці він знову буде закидан усіляким мотлохом.

— Роби як годиться, погано — завжди саме виходить!

— Знову слова твого батяні? — усміхнувся Худорба.

— Ага.

— Який раз переконуюсь, що розумний чоловік твій батько.

— Що є, то є, — посміхнувся Дорм, відриваючи від капота величезний шмат засохлого бруду. Масивні ґрати на передньому бампері він уже очистив.

— А ось мій батько — тесляр. Теж славний був мужик, тільки матюкався багато.

— Був?

— Та його колода розчавила, коли вони з сусідом під настоянкою почали сарай будувати. Так, давненько це було. Мені тоді й шістнадцяти ще не виповнилося.

— Мені шкода, — сказав Дорм.

— Та нічого тут шкодувати, не ти його придавив.

Розмова на якийсь час перервалася, лише возюкання ганчірок по машині й хлюпання води у відрах.

— Руда, а розкажи ти про свого батька, — ні з того ні з цього сказав Худорба, вкотре намагаючись вивести дівчину на діалог.

— Легко! — несподівано видала Руда, тим самим здивувавши своїх бойових товаришів. — Він — алкаш. Щодня напивався до зелених шмарклів і бив мене, кричачи при цьому на всю околицю, що я невдячна. Мама померла ще при моєму народженні, братів і сестер немає, тому він відривався на мені. Одного разу навіть пляшку об голову розбив, — спокійнісінько сказала Руда і підняла рукою чубок, показуючи шрам на весь лоб. Раніше хлопці його не помічали.