Глава 8 (Найманці)

Ниючий біль у голові. Дуже дратує, що він не минає. Хоча, як можна зрозуміти, що голова розколюється, якщо свідомість літає десь у небесах, не бажаючи поки що повертатися до тлінного тіла? Що за дивне відчуття? Ще й сон такий незвичайний: купка людей серед пустелі влаштувала привал, вночі один із них пішов у невідомому напрямку, а на решту напали... А хто напав? Не розгледіти. Стоп! Це не сон.

Єлену наче блискавкою вдарило. Свідомість одразу шугнула з невідомих висот назад у тлінне тіло, маючи намір розібратися, що до чого.

Насамперед дівчина спробувала поворухнутися. Руки та ноги виявилися зв'язаними, але це можна легко виправити. Брикаючись, вона розплющила очі й тут же пошкодувала про це. Яскраве сонячне світло моментально засліпило Єлену.

— Зменш свій запал, мати-войовниця, — дуже знайомий голос озвався в голові ще однією хвилею жахливого болю.

— Ал, це ти? — голос був хрипкий і слабкий.

— Ні, чоловік я твій рідненький і палко коханий. Ти що, забула? Точно, забула... Горе якесь. Люди добрі, що ж тепер робити? Душеньку свою рідну забула.

— І звідки у тебе тільки жарти такі дурні беруться? Ти ж, мабуть, їх навіть кумедними вважаєш.

— Від нудьги й не так городити почнеш, — почувся сміх десь праворуч. Зір потихеньку повертався, але очі рясно сльозилися, а картина навколишнього світу була дуже розмитою.

— А Орі де?

— Та тут я, — голос лунав десь з лівого боку від дівчини.

— Що взагалі сталося?

— Злі дядьки грифуси схопили нас уночі, зв'язали та притягли до себе в лігво. Скоро бенкетувати нами почнуть, — Ал видав цю інформацію якось занадто весело.

— Ну, тоді засиділися ми, настав час йти, поки не зайнялися головною стравою.

— Не поспішай... Зараз зір повернеться, і ти побачиш невеличку проблемку.

З кожною секундою дальність та чіткість огляду збільшувалася. І проблемки справді почали потрапляти у поле зору.

Лігво грифусів, в якому зараз гостювали найманці, знаходилося в гігантському кратері. Діаметром він був ліктів чотириста, а то й усі п'ятсот, спуск від країв до центру не крутий, що дозволяло господарям пересуватися легко по всій території. Трьох заручників прив'язали до стовпів у найнижчій точці кратера, на невеликому витоптаному майданчику, тому якщо вони захочуть втекти, то шлях до свободи буде, м'яко кажучи, нелегким.

За архітектурні споруди у цій великій ямі виступали величезні гнізда. Грифуси їх майстрували з різних палиць, пір'я, глини, соломи та всього, що траплялося під руку. Заможним матеріалом для дому, який могли собі дозволити лише найкращі мисливці племені, вважалися обгризені кістки. На щастя, наскільки ж недоречним було це слово, такі будівлі можна перерахувати на пальцях руки ірні.

Також особливий затишок гніздам господарів надавали так звані дахи — клапті шкіри, пов'язані між собою довгими чорними локонами волосся. Кому належала ця шкіра та волосся — знати не хотілося.

Оглянувши поселення, Єлена нарахувала приблизно п'ятдесят грифусів, половина з яких була озброєна автоматами. Тепер зрозуміло, чому не варто намагатися вирватися — пристрелять і оком не кліпнуть.

Праворуч від бранців, під невеликим «шкіряним» накриттям, з комфортом розташувалися два наглядачі. З одягу, як і в інших одноплемінників, на них були тільки тканинні пов’язки на стегнах. Загалом, якби Єлена зараз уперше побачила цих істот, то, м'яко кажучи, очманіла б.

Поки найманка оглядала обставини та сусідів, один із наглядачів рився у речах, відібраних у жертв. Дівчина помітила в купі мотлоху свою катану і темно-червону сокиру Орума. Отже, решта зброї та спорядження теж там.

— Якісь ідеї є? — похмуро запитала Єлена.

— Ні, але можу сказати, що коли ввечері повернуться мисливці цього племені, вони захочуть їсти. — Ал зробив коротку паузу. — Ти на першу страву, я на другу, і коротун на десерт.

— Треба подумати…

Запанувала мовчанка. Єлена, Орум та Ал чесно спробували подумати. Хвилин так п'ять. Далі розумовий процес якось не пішов. Сидячи прив'язаним до стовпа під палючим сонцем пустелі, хотілося лише одного — пити. Вода поглинала всі їхні думки та змушувала мріяти про себе.

Хвилини йшли. Здавалося, що минула ціла вічність, а насправді не більше півгодини. Мужньо тримавши весь цей час язик за зубами Ал, все ж таки здався і почав нестямно нити.

— Ні-і-і-і… Не хочу… Тільки не смерть… Я прожив таке важке життя не для того, щоб померти від дзьобів цих звірів…

— Замовкни! І так кепсько, — обізвався похмурий Орум, але Ала вже не зупинити.

— Я так люблю життя... Гей там, на небесах, або в надрах планети, або річка, якщо там все ж таки хтось є, почуй мене... Благаю... Нехай вони зжеруть коротуна першим, він такий соковитий і жирний.

— Ох і скиглій ти. Та ще й сволота егоїстична, — знову спробував перервати його тиради Орум.

— Я більше ніколи не збрешу. Я допомагатиму всім, всім, всім і навіть безкоштовно. Первісна, ну давай же, почуй мене, дай мені шанс стати гарним Алом!

— Та закрий ти вже свою хліборізку! Від того, що ти тут скиглиш, нам легше не стане і тим більше ніхто не допоможе.

Ал повільно повернув голову у бік дорфа. Погляд його був пильним і пронизливим. Секунда. Дві. Десять. Здавалося, він хоче просвердлити дірку у лобі Орі.

— А знаєш що!? Ти мене дістав зі своїми нотаціями! Теж мені, батько сімейства знайшовся! Подивіться на мене, я такий правильний, такий чистий, не зробив нічого поганого в житті. Весь час був зразковим сім'янином і законно заробляв на свій хліб, — Ал спробував зневажливо плюнути на пісок, але пересохла горлянка та губи не дозволили цього зробити.

— Ну і до чого ти зараз це ляпнув?

— Та пішов ти!

Розмова затихла сама собою. Добре, що Орум не любив лаятись і битися головою об стіну, аби тільки щось комусь довести. Дорф, звичайно, іноді зривався і теж видавав такі промови, що щелепи друзів опускались до землі, але в більшості випадків він вважав за краще просто залишитися при своїй думці і промовчати. Він міг чудово вловлювати той момент, коли треба закрити рота, щоб не підкидати більше дров в палаюче его Ала. Що зараз і сталося.