Глава п'ята (Дорм)

Захід сонця. Є у цьому явищі якась природна магія. Частина неба забарвлюється в яскраво-червоні тони, сонце, немов тліючий вогник, повільно й безповоротно згасає, а з протилежного боку небосхила темрява поглинає залишки світла. Дуже чарівне видовище, з якого боку не глянь, навіть якщо дивитися, лежачи на землі й одним оком.

Дорм спостерігав за заходом сонця і не ворушився. І не тому, що боявся зіпсувати гарний момент, як люблять писати поети, а тому що йому було боляче — по-справжньому боляче. Око запливло й нило, а кожен м'яз у тілі вирішив, що на сьогодні він виконав свою річну норму роботи й узяв відпустку.

Дорм не знав, скільки він уже так провалявся і скільки б ще лежав без руху, але зі стану мерця його вивів запах. Запах багаття та їжі. Блаженний аромат невідомо чого, що булькало і шипіло у казані.

Як би зараз не було погано хлопцеві, його шлунку було набагато гірше. Дорм не їв із того самого моменту, як його виштовхали з вантажівки і дали жалюгідні крихти їстівного.

Молодий, зростаючий і виснажений організм вимагав їжі! І не просто вимагав — люто волав про це гучним бурчанням. Хлопцю навіть здалося на мить, що вібрації з його шлунка здатні спровокувати землетрус.

Дорм спробував підвестися. Ага, зараз! Прес категорично відмовлявся підіймати свого хазяїна. Довелося перевернутись на живіт. Але й тут справа стала — руки так само збунтувалися й не бажали напружуватися. Син рибалки давно не почувався таким безпорадним. Востаннє щось подібне він відчував, коли цілий день махав кувалдою, допомагаючи баті роздовбати цегляну стіну старого сараю.

За кілька хвилин, якимось незбагненним чином, постійно кректаючи, Дорм усе ж опинився на ногах. Тримати рівновагу було важко, але другого такого підйому хлопець точно не здолає.

Завдяки запаху їжі з мертвих повстало ще два тіла: одне — з рудою головою, а друге — лисе і довготелесе. Рухи їхні були млявими й украй повільними. Пригнічливе видовище.

Трохи осторонь, як і вранці, Боров сидів на пні у своїх незмінних блідо-жовтих мішкуватих штанях, босий, і сьорбав щось із димного жерстяного кухля. Перед ним палахкотіло багаття, а поруч стояли три котли різного розміру, накриті кришками.

Гігант мовчки поставив свій кухоль на землю, підвівся, сходив до намету й повернувся з трьома мисками, ложками, такими ж бляшанками, як у нього самого, і з величезним чорним мішком.

Мішок він кинув на землю й знову сів на свій, зважаючи на все, улюблений пеньок. Командир новобранців проігнорував небезпеку розпеченого металу та голими руками зняв кришку з найбільшого казана. Усередині була якась невідома каша помаранчевого кольору, що смутно нагадувала гречку. Боров дерев'яним ополоником наповнив три миски вмістом казана, поставив посуд біля себе й вичікувально глянув на нерозумних новобранців, що невпевнено переступали на тремтячих ногах.

— Якщо не хочете їсти, то кашу — в смітник, а тарілки — вимити, — ці слова подіяли на новобранців краще за будь-які умовляння та пропозиції. Вони повільно підійшли та обережно взяли тарілки, щосекунди чекаючи якоїсь каверзи. Але ніхто не збирався ні бити їх, ні відбирати посуд, тож вони гуртком посідали навколо вогнища й почали уплітати кашу за обидві щоки. Помаранчева в'язка субстанція, між іншим, виявилася дуже смачною.

Поки новобранці закидали пальне у свої топки, Боров підсунув до себе другий котел — значно менший за перший. У ньому виявилася просто закип'ячена вода.

Гігант обернувся, опустив руки за пеньок і дістав звідти дерев'яну скриньку з різьбленими візерунками з боків, що нагадували стебла рослин. Ну, це для Борова вона була скринькою, а, скажімо, в руках Худорби — це середніх розмірів скриня, яку він навряд чи міг би втримати в руках.

Новобранці, напевно, дуже здивувалися б цій дерев'яній скриньці, надто вже вона вибивалася із загального антуражу, але вони були занадто захоплені вечерею, тому навіть якби зараз в руках гіганта опинився великокаліберний кулемет, на їхній апетит це ніяк би не вплинуло.

Боров дбайливо, ніби боячись пошкодити, відкрив скриньку. Усередині було близько трьох десятків ганчір'яних мішечків і приблизно стільки ж маленьких скляних баночок. Недовго копаючись, гігант двома пальцями витяг одну з баночок, зубами висмикнув пробку і вдихнув на повні груди аромат, що йшов від вмісту скляної посудини. Всередині, щільно притискаючись один до одного, лежали сухі фіолетові гілочки.

Боров витрусив собі на лапищу три палички, закупорив склянку, поставив її на місце, закрив скриньку й сховав за пеньок. Сухі гілочки вирушили в котел із закип'яченою водою.

Тим часом новобранці доїли свою вечерю і спостерігали за тим, як їхній командир монотонно помішує ополоником вміст котла.

— Беремо кухлі, наповнюємо до країв і випиваємо все до останньої краплі, бо вранці встати не зможете.

Трійця слухняно взяла бляшанки й підійшли до Борова. Першою випити фіолетове щось зголосилася Руда. Вона звикла все робити сама, тож сміливо зачерпнула з казана чашкою — і відразу отримала лапою по своїх маленьких ручках. Вміст розплескався на всі боки, а кухоль відлетів на кілька метрів убік.

— Май пошану до того, що їж і п'єш, бо можеш просратися чи здохнути! — заревів Боров. — Тим паче якщо п'єш такий благородний напій, як чай!

Руда насупилася, дихання почастішало, але вона нічого не сказала. Було видно, що це коштувало їй величезних зусиль. Вона мовчки підняла кухоль і підставила під чай. Боров зачерпнув ополоником із казана і наповнив чашку. Лисим хлопцям він також наповнив посуд ароматним напоєм.