Глава 5 (Найманці)

Оскільки машину пару днів тому зім'яв у коржик вогнеящір, то йти найманцям і Калебу довелося пішки. А піша прогулянка пустелею — до зміни гардероба. Щоб хоч якось захиститися від сонячних променів і піску, Єлена обернула праву руку обрізком світлої тканини, начепила окуляри, на голову натягла бандану, рот і ніс прикрила чимось на кшталт пов'язки. Ал надів свій чорний плащ, бандану на нижню частину обличчя і крислатий коричневий капелюх, якого вчора в нього ще не було. Орум накинув запрану до блідо-блакитного кольору сорочку і чорну в'язану шапку. Калеб лише обмотав тканиною шию й рот, залишаючи маківку та руки не прикритими.

Півгодини ходьби під палючим сонцем — не маленька прогулянка. За цей час ходьби  по розпеченому піску Ал встиг усіх дістати своїм ниттям. Єлена кожні п'ять хвилин хотіла прирізати цю балакучу дилду, але найманець вчасно затикався, вловлюючи ту тонку грань, коли ще одне слово — і можна отримати на горіхи.

— Я тебе ненавиджу, — тихо прогарчав Ал собі під ніс після тривалого мовчання.

— Це ти зараз кому? — здивувалася Єлена несподіваній заяві напарника.

Довгий найманець мовчки зупинився, зігнувся навпіл, розшнурував правий черевик і з усього розмаху жбурнув його ногою вперед. Тяжке взуття, зробивши пару обертів і пролетівши пристойну відстань для снаряда такого тиду, впало в пісок, підошвою догори.

— Тепер тобі точно не сховатись, маленький підручний темряви, — урочисто вигукнув Ал і кинувся до черевика, блискаючи величезною діркою на шкарпетці в районі п'яти.

Він плюхнувся на п'яту точку, взяв у руки черевик і почав трясти його щосили.

— Схоже, він трохи перегрівся, — пробурчав дорф.

— Так! Ха-ха-а-а! — переможно заволав Ал, коли з надр його взуття випав маленький камінчик. Найманець із задоволеним виразом обличчя знову натягнув черевик і попрямував уперед, як ні в чому не бувало.

Єлена з Орумом ніби ненароком зиркнули на їхнього нового супутника. Їм було цікаво, як відреагує Калеб на черговий закидон від Ала? Але некромант був вірний своїй холоднокровності й навіть оком не кліпнув — у прямому значенні цього слова. Більше того, він досі не промовив жодного слова.

— Оруме, скажи-но, як ти завжди примудряєшся за пару годин сну протрезвіти й навіть виглядати бадьорим? — спитала Єлена більше від нудьги, ніж із цікавості. — Я вже не вперше помічаю. Скільки б ти не пив, і хоч до самого ранку, кілька годин відпочинку — і свіжий, як огірок. Ні натяку на похмілля.

— А може це результат багаторічної практики? — загадково посміхнувся дорф.

— Ну, ось ми майже й на місці, а це означає що? Вірно! — замість продовження фрази Ал дістав з-за пазухи флягу з водою та одним хилом осушив її. Потім засунув порожню посудину в надра свого плаща і помітно прискорив крок, так що Оруму довелося перейти на біг.

— А ось тепер ми точно на місці, — сказала Єлена ще через п'ятнадцять хвилин. Те, що вона побачила, нагадувало їй футбольний стадіон, куди батько кілька разів брав її з собою у дитинстві.

Величезний овальний шматок пустелі огородили по периметру гігантськими ошкуреними стовпами, заввишки ліктів по тридцять, і натягли між ними іржаву сітку. Усередині збудували дерев'яні трибуни в пару ярусів, разом із навісом. Прік, зважаючи на все, велику купу грошей виклав, щоб доставити таку кількість пиломатеріалів углиб пустелі. А потім заплатив ще стільки ж за будівництво трибун. Але будь-який дорф, що поважає себе і свою репутацію, ніколи просто так нічого не робитиме, а отже, прибуток це місце приносить неймовірний.

Біля дальньої трибуни, прямо на піску, була нагромаджена купа іржавих та скручених кузовів машин. Своєрідна перешкода для гонщиків, і звалище для тих, хто програв, в одному місці. Так, безпека учасників — порожній звук для організаторів, але саме завдяки цьому трибуни були битком набиті.

— Ох і народу з'їхалося! — вигукнула Єлена, спостерігаючи за дорфами, людьми та ірні, що снували туди-сюди.

— Так воно і не дивно, — сказав Ал, знімаючи плащ і закидаючи його на плече. — Чим тут переважно займаються? Вірно! Виживанням! Вічно мало їжі та води. Нескінченна боротьба за ресурси. Грифуси. Кочівники. Все це — далеко не повний списочок звичайних речей для місцевих бідолах. Але як би там не було погано, будь-яка мисляча істота завжди потребує хліба та видовищ. І якщо з першим ще можна розібратися, то знайти друге тут, без шкоди здоров'ю — дуже проблематично. Тому будь-який масовий розважальний захід у пустелі, на кшталт перегонів, приносить їх організаторам гори монет.

— Проходимо!

— Не створюємо натовп!

— Навіщо мені твої овочі? Ти золотими за вхід плати!

— Проходимо, проходимо!

Біля гігантських воріт, що були входом на трибуни, четверо ірні збирали монети. Споглядання перегонів із дерев'яних незручних дощок коштувало п'ять золотих. Про це свідчив дерев'яний щит з акуратно намальованою цифрою п'ять. Чимало, але й небагато для місцевих жителів, основний контингент яких складали бандюгани і торговці.

— Хм… Якщо врахувати, що приблизна місткість цього місця тисяч двадцять, а вже заповнена половина, то аж погано стає від того, скільки підіймає цей підприємливий коротун, — зауважив Ал.

— Мене більше цікавить, звідки в пустелі стільки народу? — додала Єлена.