Глава 4 (Найманці)

Відвідувачів у просторій залі «Самотнього друга» ставало дедалі більше. І причина такого різкого напливу клієнтів – полудень. Кожному, навіть найспритнішому шибайголові, в такий час хотілося в тінь, поїсти й попити. А «Самотній друг» був створений якраз для задоволення таких потреб.

Відкривши непримітні дерев'яні двері найбільшої будівлі в поселенні мандрівники відразу ж потрапляли в руки дружини власника закладу, яка пропонувала їм зайняти місце за вільним столом, або за барною стійкою, де гостей обслуговував сам господар — знайомий багатьом тутешнім жителям лисий вгодований мужик у засмальцьованому фартуху.

На даний момент його пильний погляд, як і напередодні ввечері, був прикутий до найманців. Вони були все в тому ж одязі, але дівчина ще начепила окуляри з чорним круглим склом у сталевій оправі і з дужками з дроту. Але не ця маленька зміна у гардеробі білявки знову привернула увагу вусатого чоловіка, а зацікавило його те, що до них приєднався ще один тип. Власник «Самотнього друга» бачив багато різного люда і нелюда на своєму віку, і з висоти своєї обізнаності, з першого погляду визначив — у його закладі некромант.

Особа, без будь-яких примітних рис і маска без емоційності на обличчі. Карі, майже чорні очі, що навіюють тривогу. Крізь коротке темне волосся проглядалися магічні написи, якими був усіяний увесь його череп. Витатуйовані слова, котрі для непосвячених нічого не означали, покривали також сухі, але жилясті руки. Довершував цей образ темно-синій жилет, з десятків кишень якого виглядали короткі металеві рукоятки метальних ножів без жодних накладок. Загалом, якщо зустріти такого вночі у провулку, то штани доведеться прати.

Поспостерігавши за підозрілою четвіркою пару хвилин, господар закладу переключив свою увагу на компанію галасливих дорфів, оскільки вважав їх більш платоспроможними, ніж цей набрід.

А ось у лавах відважних любителів пригод у цей час проростало насіння розбрату розміром із маленький сарайчик. А мовчазний некромант своєю присутністю у кілька разів збільшував швидкість проростання насіння. Емоції після ранкових подій, звичайно, трохи стихли, але до дружньої атмосфери, як до Річки Народів пішки.

Уважно дивлячись на некроманта троє найманців чекали. Чекали хоч чогось.

— Ну що? — нетерпляче промовив Ал. Відповіді не було. — Може ми його того, ножем по горлу і рушимо далі по своїх справах?

— Калеб, може розповісте про деталі нашого спільного походу? Чи ми самі повинні про все подбати? — Єлена ногою вдарила напарника під столом, змушуючи заткнутися.

Скільки тисяч разів вона йому вже казала, щоб тримав свої пропозиції при собі. Чуття підказувало, що непогано було б для початку налагодити контакт з некромантом, дізнатися, що він являє собою, вивідати щось корисне, а потім вже можна й ножем по горлу, залежно від ситуації. Але це навряд. Єлена була впевнена, що після такого, Себастьян їх запросто виловить будь-де і по голівці явно не погладить. Тому поки що доведеться співпрацювати.

Калеб так само мовчки дістав згорток паперу з кишені штанів і шпурнув на стіл.

— Може він глухий? — спитав Ал і знову отримав черевиком по гомілці.

Чоловік сердито зиркнув на Єлену, після чого акуратно взяв згорток двома пальцями за куточок і гидливо розгорнув. То була карта. Орум безцеремонно висмикнув її з рук партнера, поклав на стіл і розрівняв. Дві півкулі, які досить точно відображали фізичну та політичну карту світу. Також позначений маршрут, якому, судячи з усього, слід було слідувати. Початок якраз розміщувався на заході Пустелі Кочівників, де вони імовірно перебували. Далі лінія йшла на північний схід до Річки Народів, уздовж неї до Змішаної Держави. І вже від неї до східної частини Долини Ірні.

— А чому б нам не поїхати одразу на схід, навпростець до Долини Ірні? — запитала Єлена, розглядаючи карту.

— Та тому що навпростець нам доведеться перетнути землі кочівників, а останнім часом вони стали надто агресивними. Рублять чужинців, що трапилися їм, направо і наліво, — надто спокійним тоном промовив Орум, втративши будь-який інтерес до карти, він переключився на свою улюблену люльку.

Калеб кивнув, даючи зрозуміти, що Орі висловив слушну думку. Почулися глибокі вдихи Ала, який усіма силами боровся з бажанням розпочати нову лайку.

— Калеб, а що ще ви маєте на близнюків? — дівчина знову звернулася до некроманта.

Нуль на масу. Взагалі жодної реакції. Він навіть не кліпнув у відповідь.

— На який хрін вони вам? — більш прямо спитав Ал.

Калеб повільно перевів погляд зі стіни на Ала, не зводячи очей з найманця дістав один зі своїх численних ножів і спокійнісінько і поволі почав кінчиком плоского листоподібного леза виколупати бруд з-під нігтя.

— Ну що ж... Маршрут є. Ціль, будемо вважати, теж є. Але для того, щоб потрапити до неї, нам треба роздобути кілька речей: транспорт, запаси води та провіант хоча б на пів сезону. Зі зброєю тут зовсім туго, тож поки що будемо користуватися тим, що є, — командирським тоном випалила Элена, не даючи друзям можливості її перебити, — слухаю ваші пропозиції.

— Все це ми можемо купити на місцевому ринку. Добре, що грошей нам на це вистачить, після виконання замовлення на вогнеящіра, — по-господарському пробубнив Орі, випускаючи тютюновий дим з рота.

— Я так розумію, пан некрома-а-ант, не буде фінансово брати участь у закупівлі, але ж жерти-с і сьорбати-с буде як і всі? — вʼїдливо уточнив Ал. Калеб не підводячи погляду, перейшов від чищення нігтя великого пальця до вказівного. — Зрозуміло, запитань більше не маю.

— Тоді не втрачатимемо часу і пройдемося до ринку. Подивимося, що до чого. — резюмувала Єлена підсумок усієї розмови.

Усі четверо піднялися з-за столу і попрямували до виходу.

Вулиця зустріла найманців нестерпною спекою. Хоч від таверни до ринку і йти не більше хвилини, їм здавалося, що вони крокували цілу вічність, потроху розтаючи від жорстоко палючих променів сонця.