Глава 2 (Найманці)

Час уже давно перевалив за опівніч. Севана яскраво висвітлювала всю округу, надаючи будинкам якусь таємничість, навіть можна сказати, загадковість. Але, по суті, якщо брати в масштабах всесвіту, висвітлювати щось особливо й не було чого. Два десятки житлових двоповерхових будинків, збудованих з масивних колод рудуватого кольору, невеликий ринок, загін для кіз та гігантська таверна з дивною назвою «Самотній друг». На другому та третьому ярусі цього закладу здавалися кімнати для приїжджих. Весь величезний підвал займали десятки бочок із пивом та вином. На першому поверсі розташовувався зал для відвідувачів та кухня.

Цього дуже пізнього вечора в головному залі «Самотнього друга» було багатолюдно. На все приміщення горіло лише з десяток свічок. Досить темно, але розглянути обличчя відвідувачів можна.

За барною стійкою стояв господар закладу — вгодований лисий дядько з величезними чорними вусами та в засмальцьованому фартуху. Своїми хитрими очима він вдивлявся в обличчя гостей і визначав, кому ще підлити, кому піднести їжі, а з ким можна і побалакати, вивідавши з клієнта корисну інформацію.

Все було як завжди. Лише незнайома трійця в кутку залу не давала спокою власникові. Ні, приїжджі заходили часто, але ця компашка чомусь турбувала його. Найбільше виділялася дівчина, з копицею світлого волосся, що доходило їй до шиї й миловидним личком. Одяг на ній не примітний, але й не звичайний: стьобана шкіряна курточка, без правого рукава, сірі обтягуючі штани, коричневі черевики й шкіряні рукавички. Звичайна на вигляд дівчина, якби не очі. Щось із цими блакитними очима було не так, але в цій півтемряві всяке може здатися.

Праворуч від неї сидів височенний коротко стрижений брюнет у чорній сорочці без рукавів та темно-зелених широченних штанях. Руки його були повністю вкриті татуюванням, під лівим оком так само розташувався маленький чорний трикутник. Цей чоловік, який мав гострі риси обличчя і щетину, що плавно переходила в невелику борідку, щось впевнено і безперервно роз'яснював своїм співрозмовникам.

Та й останнім із трійці, що сиділа, був кремезний коротун з лисою маківкою, сивою довгою бородою і чорною пов'язкою на правому оці. Типовий представник своєї раси, з властивою дорфам червонуватою шкірою і наче трохи підведеними тушшю очима. Його сіра майка, чорні штани та важкі черевики чудово вписувалися у загальний гардероб цієї трійці.

Посвердливши їх поглядом ще пару хвилин і спробувавши по губах зрозуміти, про що вони говорили, господар таверни остаточно втратив будь-який інтерес до цих кадрів — звичайні найманці, яким аби напитися і забутися до наступної халтурки, з них навіть грошей особливо не заробиш, одним пивом і часниковими сухарями закидаються.

— Але ж це не логічно! — сказав Ал, обурено трясучи кулаками над столом. — Давай ще раз. По черзі. Ти в захваті від холодної зброї, так?

— Вірно! Холодна зброя – ось справжній інструмент воїна. Він роками відточує майстерність, вибирає клинок або сокиру, яка стала б продовженням його руки. І в битві з противником перемога залежить безпосередньо від навичок бійця, його зброї та його розуму! — погодився Орум, супроводжуючи свою промову гучними ударами кулака об стіл.

— Чудово. Тоді йдемо далі. А стрілецьку зброю ти ненавидиш, так?

— Зневажаю! Вона ображає саму суть поняття «зброя». Що доблесного в тому, щоб натиснути на спусковий гачок і всадити кулю у ворога? Та з цим впорається навіть дитина, особливого вміння тут не потрібно!

— І з цим розібралися, мечі ти любиш, гармати — ні. Прямуємо далі. Так само ти любиш будь-які механізми, до них ми віднесемо машини, пастки, міни тощо, так?

— Все вірно.

— То автомат це ж теж механізм! — вигукнув Ал, обурюючись від цього нестикування. — Як можна ненавидіти автомат, але любити міну? Це ж по суті одне й те саме.

— А ти лайно з лопатою не плутай! — суворо промовив Орум. — Автомат — це знаряддя нечесного вбивства. А міна чи пастка — це доблесне полювання.

— Чоловіки, давайте нарешті вип'ємо за вдало виконане замовлення, — перебила Єлена цю суперечку, яка їй вже порядком набридла.

— Згоден! Друзі мої, улюблені колеги, ми завалили четвертого вогнеящіра.

— І роздовбали вже дві машини, — Орум як завжди був затятим реалістом і за сумісництвом буркуном.

— Старий, ти надто суворий до нас. Без втрат у нашій професії не обійтись. Краще хай ми втратимо машину, ніж одного з нас. О! Та це ж чудовий тост. Вип'ємо! — вигукнув брюнет останнє слово і вже підняв четвертий кухоль пива.

Орум з висловлюванням Ала не згоден. Спокійний, добрий, адекватний, але вічно бурчачий дід душі не чув у їх останній машині. Навіть ім'я вигадав — Кара. І те, що зараз предмет його обожнювання гнив і іржавів десь у пустелі, дуже погано позначалося на його настрої.

Замовивши ще по одному темному, Орум знову вдарив кулаком по столу, привертаючи увагу своїх колег і сказав:

— Я чогось не можу зрозуміти. Навіщо? Навіщо жити у пустелі? Навіщо везти величезні колоди десятки днів і будувати з них будинки в дупі світу? Навіщо щодня страждати від цієї спеки? Навіщо?

— О-о-о, мій одноокий друже, — протяг Ал, пристойно надпивши з келиха, — у мене для тебе припасена чудова історія.

Єлена усміхнулася. Як же найманка любила такі вечори. Можна зняти окуляри, не побоюючись, що хтось помітить її незвичайні зіниці, випити склянку пива та послухати байки.

— Відповідь на твоє актуальне питання криється в печерах. Бачив вхід в одну з них, трохи осторонь головної вулиці? Його ще охороняли троє дуболомів з обрізами та водний маг.

— Угу.

— Так ось. Це зараз місцеві огороджують такі печери та виставляють охорону, бо там вода, яку вони продають чи обмінюють на інші товари у торговців та приїжджих. Десятки ж років тому ніхто не знав про існування цих підземних ходів і природних басейнів з водою. У ті не дуже давні часи в пустелі жили лише грифуси й кочівники, оскільки це їх споконвічне місце існування. Для інших рас ці землі були небезпечні та смертельні.