Глава 13 (Найманці)

— Якщо дотримуватися правил техніки безпеки, то нічого страшного не трапиться, ми робимо це майже кожен день.

— Тоді, будь ласка, повтори все ще раз та повільніше, — недовірливо примружився Рі-ім.

— Краще я один раз покажу, — з ноткою насмішки відповіла дочка Вірека та підійшла до ґратів.

Єлена, Рі-ім, Ур-ра та Кормелія зараз перебували на найнижчому ярусі Парової Ями, до якого просто так не потрапити, та випадково не забрести. Троє дебелих дверей із масивними замками та спуск по сходах на десятки ліктів відділяли їх від скупчення народу в холі.

Приміщення нагадувало печеру, бо стіни були не дуже акуратно видовбані в камені, але велетенські металеві труби, безліч дивних механізмів та масивні ґрати перетворювали її на якусь дуже незвичну в’язницю. І невільниками в цій в’язниці були вогнеящіри. Їх було аж десятків зо два, загнаних в один спільний вольєр, але вони були не такі, як їхні сородичі на волі. Мали тьмяно-жовте забарвлення, розмірами не перевищували віслюка, а крила взагалі були недорозвинені та малесенькі, більше нагадуючи рудиментарні відростки, ніж потужні пристрої для польоту.

Сморід стояв неймовірний, бо гадили ці вогнеящіри прямо тут-таки. Поки дівчина порсалася із засувами, трійця розглядала звірів. Майже всі спали, хаотично повлягавшись де прийдеться, а один стояв біля чогось, що нагадувало металеву годівницю. Велетенська бочкоподібна конструкція мала п’ять великих отворів у ряд унизу та п’ять отворів поменше над ними. Всі вони були зараз закриті металевими заслінками.

Вогнеящір, що не спав, повернув морду на шум. Його погляд… він не був таким же осмисленним, як у його сородичів на волі, радше він нагадував якесь козеня, допитливе, але глибокого розуму там не було. Він знову повернувся до закритих отворів та почав бодати їх своїми маленькими ріжками.