Глава ІX (Лоран)

Розмова не те що не могла розпочатися — для неї навіть не виникало жодних передумов. Лоран перебирав у голові десятки слів, які могли б розпочати діалог, але вони все далі й далі заходили вглиб лісу мовчки. І чим далі вони йшли, тим безглуздішою йому здавалась будь-яка спроба заговорити. Так вони й брели. Два брати, одягнені у шати Хранителів, не промовили наодинці один до одного ані слова. Кілька разів вони зупинялися попити зі струмка, сходити до вітру, щось перекусити, але навіть тоді між ними панувало якесь незручне мовчання.

Через кілька годин третій та четвертий син вийшли на невелику галявину, точніше — на розтрощену ділянку лісу. Дерева тут були переламані та знищені, а на двох із них висіли залишки вогнеящіра. Жахливе видовище, від якого у Лорана пересохло в горлі та зетремтіли руки.

Його Карцелій висів, пришпилений до двох дерев, мов гігантський мисливський трофей. Луска, яка вже втратила свій блиск, була вкрита шаром сірого пилу. З розірваного черева стирчали ребра та сухі залишки нутрощів. У багатьох місцях м'язи вже зникли зовсім, відкриваючи білі кістки. Очі, язик, внутрішні органи та майже все м'ясо розтаскали падальники.

Трохи осторонь така сама доля спіткала Карнілава.

— Він їх просто залишив… — прошепотів Лоран. — Він їх просто залишив, як якусь непотрібну дичину. Як якесь непотрібне сміття.

Хлопець повільно підійшов до свого мертвого друга та долонею доторкнувся до холодної луски. Він до останньої миті, всі ці дні, тримав дуже глибоко в серці надію, що Хранитель все ж не правий. Що Карцелій вижив. Він не вірив, але тепер докази були прямо перед ним. І хотілося плакати та здерти з себе цю кволу шкіру від безвиході та журби.

— Карцелію, пробач… О мій Карцелію.

Рука брата легла на плече Лорана. Він відсахнувся, але свою долоню від луски не прибрав.

— Я знаю, що ти зараз відчуваєш.

— Та невже… — роздратовано кинув хлопець.

— Ти цього не знаєш, але наш батько вбив Картанора прямо в мене на очах…

— Я все бачив… Я в цей час ховався за парканом… Я все знаю і все бачив…

— Помста…

— Замовкни! — гаркнув знесилений Лоран. — Я не хочу помсти, вона не поверне мені друга. І я не хочу твоїх слів підтримки, вони також не повернуть його.

Рука зникла з плеча. Натомість прозвучала грізна команда незнайомого голосу:
— Ану підняли руки вгору та відійшли від вогнеящіра!

— Ох, не дарма я запропонував чатувати тут також, я знав…

Дзинь. Дзинь. Дзинь. Якийся дивний хрип.

Лоран розвернувся. Третій син відскочив від мертвого ворога із закривавленими дірками замість очей, та стрибнув ногами на спис другого, ще живого. Той зброю не випустив, але Сайвер відпружинив на списі та стрибнув на солдата. Схопившись однією рукою за роги, він відтягнув голову воїна назад, оголивши шию. В іншій руці у нього було щось на кшталт кинджала, проте лезо стирчало вперед між середнім та безіменним пальцями. Долоня при цьому була стиснута в кулак.

Дзинь, дзинь. Це він тикав своєю зброю в шию ворога. На п’ятий удар лезо потрапило між лусками. Бризнула кров. Воїн забився в конвульсіях. Сайвер акуратно поклав агонізуюче тіло на камінь, щоб кров зтікала по обличчю на землю й не забруднювала сріблясті лати.

— Що завмер? — кинув третій син Лорану, знімаючи короно-маску та мантію Хранителя. — Допоможи зняти з нього лати, в нас є буквально лічені хвилини.

Четвертий син відвів руку від свого вогнеящіра та повільно підійшов до мертвого солдата, в того все ще струмилася кров по мертвому обличчю, стікаючи в траву.

— Вони явно шукали нас або Хранителів, поки це не важливо, — почав тараторити Сайвер, відстьобуючи поножі мертвого воїна, — я прикинуся одним з них та приведу тебе, мов заручника, щоб дізнатися, що відбувається. Є в мене підозри, що біля входу в Печери Хранителів стоять ще люди Ізреда.

В Лорана тряслися руки, він ніяк не міг упоратися із застібками на нагруднику.

— Я сам. Піди краще відтягни другий труп кудись у кущі.

Лоран встиг виконати наказ за кілька хвилин, і до нього вже підійшов Сайвер, одягнений в сріблясті обладунки, так-сяк закріплені на тілі. В руках у нього був спис, а на оці, якого не було, красувалася кривава пов’язка.

— Скажу, що ти мені виколов око, — прокоментував він. — Йди вперед, я буду позаду. Я пам’ятаю, що тобі завжди подобалось акторство…

— Угу…

— То зараз самий час показати свої акторські та імпровізаторські навички.

Зашурхотіли кущі, і з них вийшов ще один солдат, несучи спис на плечі.

— Оп-па! Ще один. Веди його за мною.

 — А що…

— Завалися! — гаркнув новоприбулий, перериваючи Лорана. — Все, закінчилась ваша недоторканість. Ви зрадили Намісника. Ходімо!

Вони пройшли мертвого вогнеящіра першого сина та вийшли до входу в печери. П’ятеро солдатів стояли біля самого входу, ще п’ятеро півколом обступили голого Хранителя, який лежав на землі, згорнувшись калачиком. Сіра шкіра. Жодного волосся ні на голові, ніде більше. Голомозий, але череп покривали червоні хвилеподібні візерунки. Ніякої луски, ніяких рогів. Він мав таку ж подобу, як Лоран зараз, за винятком коліру шкіри, та кольору крові. Вона в нього була чорна. І нею було заляпане все обличчя Хранителя, та ще сочилась з рани не бедрі.