Глава 11 (Найманці)

— Тада-а-ам! Ми на місці! Хто тут молодець? Вірно! Я — молодець!

— А ми маємо час на таке? — спитав Рі-ім, не підтримуючи ентузіазму Ала.

— Авжеж! — очі Ур-ри аж світилися.

— Цікаво-о-о, — протягнув Дрон.

— Мені байдуже, — знизала плечима Єлена.

Монка втрималася від коментарів та будь-якого прояву емоцій чи зацікавленості.

Різношерста компанія стояла перед трьома величезними колодами, які були зскладені буквою П, ніби ворота. На верхівці була вивіска. Великими літерами —  «Парова Яма». Нижче, трохи меншими й з не такими пишними завитками: «Якщо не вмієш розслаблятись — ми тебе навчимо».

По обидві сторони від воріт дуже щільним парканом росли одна до одної якісь хвойні дерева, які розповсюджували довкола просто божественно розслаблюючий запах. За воротами була велика, місць на сорок мінімум, парковка. Але зараз там було від сили десяток транспортних засобів. Ну і закінчувалась парковка монструозно гігантською будівлею. Перша асоціація — дерев’яна-піраміда-замок, із середини якої в небо валив світлий пар. Чотири яруси з віконними прорізами, але без скла. Лише світлі штори. Вся деревина була світлою.

— Так і будемо стояти перед воротами? — пробубнів Теодроній на плечі в Ур-ри.

— Ну-у-у-у, щось нас тут не зустрічають, що дивно. Хоча зазвичай в таких закладах завжди хтось стоїть біля воріт. Але, може, там на вході хтось є.

Компанія зайшла на паркову, і одразу ж з боку будинку почулася якась метушня. Першою вийшла молода висока дівчина в червоному халаті без рукавів — з такими накачаними руками, що навіть з такої відстані Ала взяли заздрощі.

Слідом вилетів середніх років та середнього зросту мужичок, з немаленьким мамоном, який обтягував халат до землі, та глибокими залисинами на сивій голові.

Він щодуху біг до щойно прибулих, щось міцно тримаючи в руках.

— Чи не обманюють мене мої очі? — почав волати він чи не від самих дверей. — Ал! Алчік! Ал-алколав! Це справді ти? Яка радість! Сама доля привела тебе до мене сьогодні сюди!

Він налетів на найманця, майже не збивши його, та обійняв, зціпивши руки на спині гостя.

— Бігом заховайте нектар! — зашепотів він, не відпускаючи Ала. — Бігом! Хтось! Заховайте, молю!

Ур-ра спритно перехвопила глиняний закупорений кув шин та заховала його в свою торбу.

Тим часом з головних дверей вийшла жінка, яка одразу підійшла до дівчини з накачаними руками. Вони швидко перекинулися парою фраз, і доросла господиня подивилась на групу, що стояла біля воріт. Вона зробила два кроки, зупинилась, смачно харкнула на землю та повернулась назад в будівлю.

— Вона вже на підході? — все ще обіймаючи Ала, спитав чоловік

— Ні, вона зайшла назад, — відповіла Монка.

— Хух, пронесло!

Незнайомець нарешті випустив Ала зі своїх сталевих обійм, і той зміг вдихнути на повні груди.

— Шановне панство, дозвольте відрекомендуватись — Вірек. Скромний керуючий, не побоюсь цього порівняння, найкращого відпочинково-релаксаційного закладу від самої Гори Монахів до Моря Вогнеящірів.

Чоловік спритно поклонився, на дивлячись на своє масивне черево.

— По секрету: в минулому — найкращий друг та напарник оцього ось високого та не надто метикуватого чолов’яги.

— Ви теж були найманцем? — здивувалась Ур-ра.

— І одним з найкращих, пані…

Його цупкий погляд пробігся по всіх членах компанії.

— Одразу скажу вам: можете не переживати щодо своїх особливостей. Друге наше негласне правило: «Секрети наших гостей — наші секрети».

— А яке перше? — поцікавилась Монка.

Чоловік широко розвів ноги, швидко почав крутити правою долонею, ніби намотував моток нитки, а потім різко викинув руку вгору, показуючи вказівним пальцем на вивіску.

— Якщо не вмієш розслаблятись — ми тебе навчимо! — викрикнув він на все горло, коли всі підняли голови на вивіску.

Після цього він змовницьки оглянувся навкруги та пильно подивився на центральний вхід. Дівчини там вже не було.

— Ну, а тепер, можемо одразу й випити за зустріч.

Вірек без дозволу одразу запустив руку в торбу Ур-ри та дістав глек. Спиною він все так же був повернутий до входу. З кишені свого довгого бордового халата-накидки він дістав сім маленьких дерев’яних чарочок, складених стопкою.

— Я не п’ю, — одразу промовив Рі-ім.

— О-о-о, юначе, а це не питво. Це зустрічний нектар, який наповнить вас смаком спокою та релаксу.

Він спритно роздав кожному по чарці, Ур-рі навіть дві, й швидко розлив усім те, що було в глеку. Коричневий напій пах ягодами.

— Ну, радий вас бачити у нас у гостях, ким би ви не були.

Вірек випив чарку та вимогливо подивився на інших.

Всі інші мовчки також осушили свої чарки. Ур-ра допомогла Теодронію.

— Ох! — зі сльозами на очах видихнула Монка.— Оце мій Вірек, оце впізнаю! — вдоволено прогарчав Ал.