Глава VІІІ (Лоран)

— Ми знайомі? — трохи розгублено промовив третій син.

Це точно був він. Схуднув, змарнів, роги на голові непристойно довго відросли, втратив праве око, замість якого тепер була металева накладка під колір його луски — але це точно був Сайвер.

— Не тут, — відрізав Хранитель. — Поговоримо в безпечному місці.

— Так, так, за мною, — третій син одразу активізував уважність та зібраність й поспішив назад вглиб кущів.

Лоран пішов за ним, і в нього одразу в голові безліч питання, які накопичилися за всі ці дні й щойно помножилися на два, злилися в одне конкретне твердження. Хранителі щось мутили. І мутили не щось містячкове, а щось грандіозне, що змінить життя багатьох. І скоро четвертий син дізнається, що ж це за грандіозний задум.

Вони дерлися крізь чагарники втрьох, але Лоран відчував, що довкола них ще хтось є. Ті, хто йшов поруч, але не показувався. Несподівано за черговими густими кущами на невеликій галявині опинився насип із величезних валунів. Як тільки всі троє вийшли на вільний простір, з-за булиганів визирнуло двоє незнайомців.

Сайвер кивнув висунутим головам, і ті мовчки пропустили їх далі. Ще таких пропускних пунктів зустрілося чотири, і після останнього трійця вийшла до невеличкого озера, зі всіх боків оточеного величезними столітніми деревами. Між двох із них опинився спуск у печеру, закритий густими гілками. Якщо не знати, що він там є, то його й не помітиш, з якої точки озера не подивишся на нього.

Гілки розійшлися, і тут уже було з десяток незнайомців, одягнених у простецькі сірі речі без будь-яких розпізнавальних кольорів якоїсь гори. Кожен тримав у руках спис та насторожено вдивлявся в новоприбулих.

Знову не було промовлено ні слова.

До Сайвера, Лорана та Хранителя доєдналося двоє списоносців, і вони почали заглиблюватися в печеру, яка йшла вглиб і вниз. У широкому тунелі через кожні п’ять-сім ліктів висіли яскраві гірські кристали.

Усе це було таємниче й цікаве, але Лорана починало бісити, що всі кругом вважали його якоюсь дитиною й завжди кудись вели, щось змушували робити, мало що одразу пояснюючи.

Перші мешканці зʼявилися майже одразу. І практично всі вони виявилися жінками. Хтось спав на деревʼяних грубо збитих ліжках та соломʼяних матрацах. Хтось щось куховарив на невеличких багаттях. Дим ішов кудись угору, мабуть, був якийсь отвір на поверхню, бо він не скупчувався.

Дітей не зустрілось. Лише жінки та кілька чоловіків, які спали, поклавши поруч із собою списи. Зброя, до речі, не була самопальною. Це були солдатські списи з металевими вістрями та зручними, професійно виструганими держаками.

І знову Лоран підмітив, що ніхто тут не мав жодних кольорових елементів одягу. Ні червоних, ні зелених, ні жовтих, ні синіх.

Вони все йшли та заглиблювалися в печеру, що більше нагадувала широкий та довгий коридор. На відміну від чоловіків, які дивились на Хранителів із підозрою, погляди жінок були більш сповнені цікавості, ніж перестороги.

Несподівано Лоран застиг, як вкопаний. Йому здалося чи ні? Він повернувся, підійшов до жінки, яка згорбилася над казанком, і безцеремонно й грубо підняв її за лікоть. 

Дорнана! Помилки бути не могло — це вона!

— Не зараз! — до Лорана підскочив Хранитель та зашепотів йому на вухо.

— Але це вона!

— Я сказав: не зараз! Ти хочеш все зруйнувати?

Крізь щілини маски четвертий син ще раз подивився на перелякану до напівсмерті дівчину, з якою він зовсім нещодавно кохався, та відпустив її.

На його подив, коли він повернувся, двоє охоронників, які йшли з ними, направили свої списи на Лорана, а обличчя третього сина було сповнене цікавості та здивування.

— Можемо йти? — Сайвер ніби й не помітив цієї події.

— Так, — піднявши руки, відповів Хранитель.

Вістря списів безпечно піднялися вгору. Рух углиб продовжився, а Дорнана безсило завалилась на ліжко та заплакала. Ох і актриса.

Через кілька хвилин печера почала розширюватися, і вони вийшли до круглої високої печери. Тут, прямо посередині, жителі цього прихистку нанлсили піску, та чоловіки в самих лише набедрених пов'язках спарингували й навчалися солдатського ремесла. Воїнів, судячи зі всього, серед них було небагато.

Трохи осторонь знаходилось щось на кшталт лазарету, де розташувались с десятка два кушеток та пересувні ширми. Лоран і Хранитель зайшли за одну з таких ширм, а Сайвер посунув інші, щоб утворилось щось типу приватної кімнати, де стояли два ліжка. Хранителі сіли на одне, Сайвер — на протилежне.

— Нарешті ви обоє тут, — радісно промовив третій син, єдине око навіть трохи зволожилось… він зібрався плакати? — Новини гарні?

— Це — Лоран, четвертий син, твій брат, — без попередження та підготовки видав Хранитель.

— Я здогадався, по голосу. Привіт, брате.

Сайвер протягнув Лоранові руку, той хотів її потиснути, але зупинився.

— Дещо сталося…

— Іди сюди, четвертий сину, як же я радий тебе бачити.

Сайвер обійняв брата та так сильно притиснув, що навіть щось хруснуло. Замість відповіді Лоран стягнув із себе короно-маску.