Глава 10 (Найманці)

— Ну як? Що скажете? — допитливо переводила погляд Ур-ра по черзі на кожного, хто всівся довкола багаття.

— Рибна юшка — просто неймовірна, а от салатик вийшов трохи прісний.

— Сам ти прісний, і морда твоя прісна, — рикнув Дрон. — На мій смак — салат чудесний, — додав він спокійнішим тоном.

— Просто заправки для салату ніякої не було, — спохмурніла дівчина.

— Додамо в список, що треба купити в наступному поселенні, — сказав Рі-ім облизуючи ложку.

Єлена мовчки сьорбала юшку, а Монка тільки почала свій ритуал, який вона робила щоразу перед прийомом їжі. Сіла навколішки, поставила перед собою невеличкий розкладний столик. Протерла його мокрою ганчіркою. Взяла від близнючки повну тарілку юшки, поставила її на стіл. Достала ложку, також її гарно протерла. Повільно розмішала вариво та акуратно зачерпнула повну ложку, повільно проковтнула, заплющивши при цьому очі.

— Естетка, — задерикувато прокоментував Ал.

Монка наповнила ложку вдруге. Повільно проковтнула.

— Ур-ра, дуже смачно, дякую. І я не естетка. Просто я поважаю те, що я їм. Треба насолоджуватись кожною стравою, гарно пережовувати й ковтати повільно. Ти ж не кормом закидаєшся, як свиня. Поважай їжу — і вона поважатиме тебе й твоє тіло. Саме цей принцип і допоміг мені схуднути та досягти такої форми.

— Я ж кажу — естетка, — гигикнув Ал.

— Набий! — різко випалив Рі-ім, кинувши порожню дерев’яну тарілку у відро з водою.

— Та ти замахав, — простогнав найманець, — першого дня це мене забавляло, другого дня почало нервувати. А зараз…

— Набий! Це буде в наших же інтересах!

— Ти прибацаний? Скільки можна повторювати: ні, бо…

— Ал, можна тебе на хвилинку? — несподівано втрутилась Ур-ра.

— Що?

— Будь ласка, — янгольським благаючим тоном промовила близнючка, підвелася та відійшла вбік.

Ал неохоче теж підвівся й підійшов до неї; там їх ніхто не міг почути, Рі-ім увесь час свердлив його настирливим поглядом.

— Я знаю, що це ризиковано, — одразу почала дівчина, поки найманець не встиг щось промовити, — я його намагалася відмовити. Але тепер благаю тебе: будь ласка, набий йому цього ведмедя. — Ур-ра взяла Ала долонею за передпліччя. — Розумієш, ми завжди разом, ми рівні. Завжди і всюди. Але тепер я одна з монахинь і маю нову силу. Ще й водну магію почала активно розвивати, дякуючи тобі. А він… Загалом. Він хоче стати сильнішим. Він потребує цього. І дуже тебе просить… Точніше, я тебе прошу, допоможи. Сам він чемно ніколи не попросить.

— То це все-таки він тебе попросив попросити?

— Ні. Це я тебе прошу, будь ласка.

Ал подивився на на її долонь. Як приємно.

— Добре, але ти мені будеш винна.

— Дякую!

Несподівано дівчина підстрибнула та цьомнула найманця в шоку. В того в секунду почервоніли вуха.

— Добре, але для початку мені потрібно зробити ескіз, — промовив Ал, повернувшись назад на своє місце.

Рі-ім миттєво протягнув йому жовтуватий аркуш та гостро заточений олівець.

— Придбав у крайньому поселенні, де ми були.

Ал повільно повернув голову в бік близнюка, причому гримаса в нього була така, ніби він придворна дама, яка вперше зайшла до міського сральника.

— І книжечку, яку нам роздобув некромант.

— О, вона в мене, — пискнула Ур-ра та почала порсатись у своїй сумці.

Несподівано почувся мерзенний скрип зовсім поруч. Дрон зойкнув. Усі подивились на Єлену. Вона дуже уважно дивилась на свою кігтисту лапу, та кропітливо човгала пористим шліфувальним каменем по нігтю вказівного пальця.

— Ага, звичайні ножнички ці нігті не беруть, — Ал знову скривився від противного скрипу.

— Знайшла.

Близнючка передала книгу найманцю, і той поринув у вивчення тексту на сторінках. Монкараліна закінчила з юшкою. Акуратно склала все своє обіднє приладдя.

— Ну, а поки ці двоє будуть зайняті, ми  потренуємось.

— Я тільки за, — радісно підскочила Ур-ра зі своєю зброєю.

Монка повернулась мовчки до Єлени та вичікувально втупилась в неї. Ну, принаймні, обличчям вона була повернута туди, бо очі дивились зовсім в інших напрямках.

— Що?

Найманка закінчила зі своїми пазурами, вкоротивши їх і загостривши.

— Тобі б теж не завадило потренуватись з нами.

— Не сьогодні.

Єлена встала й окинула поглядом їх місце перепочинку. Вони були посеред зруйнованої хати, від якої лишилась лише одна дерев’яна стіна та шматок дверей. Місце давно заросло травою, але місцями все ж можна було побачити шматки старої дерев’яної підлоги.

Залишки хатки були розташовані на невисокому гірському кряжі, порослому високими липами. Одразу за стіною була невеличка поляна та обрив, з якого відкривався шикарний вид на долину. Вже починало смеркатись, тож скоро мали з’явитись зорі, і Єлена хотіла ними помилуватись. На щось інше настрою в неї не було.