Глава 9 (Найманці)

Монкараліна наздогнала близнюків, коли ті тільки встигли дійти до піднятого вхідного мосту замку. На шляху їм зустрілося лише кілька монахів, які були на своїх постах на чергуванні, але вони звернули на них стільки ж уваги, скільки на комаху, пролітаючу повз їхні носи.

— А наші…

— Потім потеревенимо, хутко за мною.

У жінки з собою, як і в брата із сестрою, не було жодних речей, окрім довгастого тканинного пакунка. Вона весь час озиралась й так і норовила перейти зі спішного кроку на біг. Ледь помітний помах руки, який, очевидно, помітили на вежі, — і міст почав опускатися. Усі четверо почули гомін десь далеко позаду.

Масивний деревʼяний перехід ще не встиг до кінця опуститися, а Монкараліна вже квапливо крокувала по ньому.

— Щось якась шняга, — ледве чутно прогарчав Дрон, намагаючись якомога міцніше триматися лапками за плече близнюка.

Все так же нічого не кажучи, Монкараліна шмигнула в найближчі кущі. Брат із сестрою намагалися не відставати. Обидва подумали, що доведеться пробиратися через чагарники, де гілки так і норовлять тобі виколоти очі, але дуже швидко вони усвідомили, що навколо них багато різних стежок, які перепліталися між собою, і монахиня чітко знала, якою треба йти.

— Ми втікаємо? На машині це було б робити значно швидше й комфортніше, — зауважив пасажир на плечі ірні.

— Майже прийшли, — впевнено відповіла жінка.

— Знати б іще, куди ми майже прийшли…

Монахиня мовчки продовжила рух. Вийшовши на невелику галявину, вони опинилися перед скромною деревʼяною сторожкою.

— Вшиваємось, швидше! — настирливо гаркнула Монкараліна в середину, відкривши двері.

Хто там був усередині, близнюки не побачили, але трохи насторожилися.

— А ти ще хто така? — почувся зсередини знайомий чоловічий голос, який якраз, судячи з тону, нікуди вшиватись не збирався.

— Завали базікалку, ходімо! — ще один знайомий, але цього разу жіночий голос.

— Та я ж тільки прийшов! Та компашка кинула мене дорф зна скільки годин ходьби звідси, і я був би дуже вдячний… чому? Вірно! Перепочи…— почувся дзвінкий удар потиличника.

З будиночка вийшла Єлена у легкому вбранні монахів, а за нею — Ал у якомусь дранті.

— О! Малеча, радий вас бачити!

Без відповіді Ур-ра кинулася до Ала та обійняла його. Брат промовчав, Єлена не приділила цьому жодної уваги, Монка якось дивно покосилась, але незрозуміло куди — з її нестандартним вихідним положенням очей це завжди було загадкою.

— А це як це? — трохи насторожено промимрив Ал, але руки на плечі дівчини все ж поклав. — Ладно я, а що з вашими страшними ранами?

— Усе потім! Хутко за мною! Не хочу параноїти, але краще поспішити.

— Давайте не будемо поспішати, я б іще тут відпочив трохи, — забелькотав Ал, коли ірні, зарумʼянившись, відійшла від нього.

— Без машини? — проігнорувавши Ала, Єлена звернулась одразу до Монки.

— Так. Є ризик. За мною!

— Хоч назвися, жіночко!

— Ой, та завалися ти вже, дилдо, потім побратаєтесь, — вже не витримав Теодроній.

— На!

Монкараліна дістала з якоїсь ніші в стіні сторожки три досить масивні похідні сумки, кинула їх Алу і без попередження пішла вглиб лісу. Єлена одразу за нею, потім Ур-ра зі своєю зброєю.

— Я останнім не піду… — кинувся за ними Ал, залишивши одну із сумок Рі-іму.

— Колись цей найманець дограється, — процідив близнюк.

— Не забудь мене покликати, коли це «дограється» станеться, — підтримав його Дрон.

Йшли довго, навіть дуже довго, звіряючись зі зростанням інтенсивності скиглення Ала. Зупинились десь у глушині, коли вже була глибока ніч.

— І що тепер? — першим порушив мовчання Ал.

— Хвоста нема, можна розслабитись, — відповіла Монкараліна, — але це поки що.

— Думаєш за нами будуть стежити? — поцікавилася Єлена.

— Раз нам дали так легко піти, то в цьому немає навіть крихти сумніву. Ти куди?

— Вгадай! — гаркнув Рі-ім, кладучи Дрона на землю й ідучи в темряву.

— Єлено, я рада тебе бачити, та що з тобою все в порядку, — видала щось схоже на посмішку Ур-ра. Та лише стримано кивнула.

— Якого дорфа тут відбувається? Я один нічого не доганяю?

— Він завжди так багато деренчить? — відібрала в Ала одну з сумок Монка, звертаючись до Єлени.

— Агов! Мене звати Ал! Ні краплі не приємно познайомитися! Хотілося б хоч твоє імʼя дізнатись.

— Так, він щось типу нашого базікального талісмана, — промовила Єлена та підійшла впритул до найманця. — А це — Монкараліна, як я розумію, тепер вона з нами.

— Воу! Тобто? А якщо я проти? Гей! — найманця мов блискавкою шандарахнуло. — Талісман? Я? Талісман? Той, хто стільки разів рятував твою дупку в обтягуючих штанях — лише талісман?!