Глава 9 (Найманці)

Монкараліна нагнала близнюків, коли ті тільки встигли дійти до піднятого вхідного моста замку. На шляху їм зустрілось лише кілька монахів, які були на своїх постах на чергуванні, але вони звернули на них стільки ж уваги, скільки на пролітаючу повз їх носа комаху.

— А наші…

— Потім потеревенимо, хутко за мною.

У жінки з собою, як і у брата з сестрою, не було ніяких речей, окрім довгастого тканинного пакунка. Вона весь час озиралась, та так і норовила перейти зі спішного кроку на біг. Ледь помітний помах руки, який явно помітили на вежі й міст почав опускатись. Всі четверо почули гомін десь далеко посаду.

Масивний деревʼяний перехід ще не встиг до кінця спуститись, а Монкараліна вже квапливо крокувала по ньому.

— Щось якась шняга, — ледве чутно прогарчав Дрон, намагаючись якомога сильніше триматися лапками за плече близнюка.

Все так же нічого не кажучи, Монкараліна шмигнула у найближчі кущі. Брат з сестрою намагались не відставати. Обидва подумали, що прийдеться пробиратись через чагарники, де гілки так і норовлять тобі виколоти очі, але дуже швидко вони усвідомили, що навколо них багато різних тропок, котрі перепліталися одна з одною, і монахиня чітко знала, якою треба йти.

— Ми втікаємо? На машині це було б робити значно швидше і комфортніше, — підмітив пасажир на плечі ірні.

— Майже прийшли, — впевнено відповіла жінка.

— Знати б ще куди ми майже прийшли…

Монахиня мовчки продовжила рух. Вийшовши на невелику галявину, вони опинилися перед скромною деревʼяною сторожкою.

— Вшиваємось, швидше! — настирливо гаркнула Монкараліна всередину, відкривши двері.

Хто там був всередині, близнюки не побачили, але трохи насторожились.

— А ти ще хто така? — почувся зсередини знайомий чоловічий голос, який як раз, судячи з тону, нікуди вшиватись не збирався.

— Завали базікалку, ходімо! — ще один знайомий, але на цей раз жіночий голос.

— Та я ж тільки прийшов! Та компашка кинула мене дорф зна скільки годин ходьби звідси, і я був би дуже вдячний чому? Вірно! Перепочи…— почувся дзвінкий удар потиличника.

З будиночка вийшла Єлена у легкому вбранні монахів, а за нею Ал у якомусь дранті.

— О! Малеча, радий вас бачити!

Без відповіді Ур-ра кинулася до Ала та обійняла його. Брат промовчав, Єлена не приділила цьому ніякої уваги, Монка якось дивно покосилась, але незрозуміло куди, з її нестандартним вихідним положенням очей.

— А це як це? — трохи насторожливо промимрив Ал, але руки на плечі дівчини все ж поклав. — Ладно я, а що з вашими страшними ранами?

— Все потім! Хутко за мною! Не хочу параноїти, але краще поспішити.

— Давайте не будемо поспішати, я б ще тут відпочив трішки, — забелькотав Ал, коли ірні, зарумʼянившись, відійшла від нього.

— Без машини? — проігнорувавши Ала, Єлена звернулась одразу до Монки.

— Так. Є ризик. За мною!

— Хоч назвися, жіночко!

— Ой, та завалися ти вже, дилдо, потім побратаєтесь, — вже не витримав Теодроній.

— На!

Монкараліна дістала з якоїсь нишпорини в стіні сторожки три досить масивні похідні сумки, кинула їх Алу і без попередження пішла вглиб лісу. Єлена одразу за нею, потім Ур-ра зі своєю зброєю.

— Я останнім не піду… — кинувся за ними Ал, залишивши одну із сумок Рі-іму.

— Колись цей найманець дограється, — процідив близнюк.

— Не забудь мене покликати, коли це «дограється» станеться, — підтримав його Дрон.

Йшли довго, навіть дуже довго, звіряючись зі збільшенням інтенсивності скиглення Ала. Зупинились десь в глуші, коли вже була глибока ніч.

— І що тепер? — першим порушив мовчання Ал.

— Хвоста нема, можна розслабитись, — відповіла Монкараліна, — але це поки що.

— Думаєш за нами будуть стежити? — поцікавилась Єлена.

— Раз нам дали так легко піти — то в цьому не має навіть крихти сумніву. Ти куди?

— Вгадай! — гаркнув Рі-ім, кладучи Дрона на землю, та уходячи в темряву.

— Єлена, я рада тебе бачити, та що з тобою все в порядку, — видала щось схоже на посмішку Ур-ра. Та лиш стримано кивнула.

— Якого дорфа тут відбувається? Я один нічого не доганяю?

— Він завжди так багато деренчить? — відібрала в Ала одну з сумок Монка, звертаючись до Єлени.

— Агов! Мене звати Ал! Ні краплі не приємно познайомитись! Хотілося б хоч твоє імʼя дізнатись.

— Так, він щось типу нашого базікального талісмана, — промовила Єлена та підійшла впритул до найманця. — А це — Монкараліна, як я розумію, тепер вона з нами.

— Воу! Тобто? А якщо я проти? Гей! — найманця мов блискавкою шандарахнуло. — Талісман? Я? Талісман? Той, хто стільки разів рятував твою дупку в обтягуючих штанях, лише талісман?!

— Ми тут будемо ночувати? — стомленим голосом спитала близнючка.

— Так, — одночасно відповіли Монка та Єлена.

Єлена зробила вигляд, що не придала цьому уваги, а Монка дістала з сумки тоненький спальник та передала близнючці. Та одразу ж розстелила його прям під ногами у траві та зарилась всередину.

Другий спальник Монка передала Єлені, третій кинула під ноги, і ще один кинула трішки осторонь.

— А-а-а-а…

— А-а-а-а про тебе я не знала, — спокійно протягнула монахиня.

— Це що ж таке…

— Тільки не починай, — кинула в голову найманцю Єлена своїм спальником. — Я перша почергую.

— Вечеря буде?

— Вранці поїмо. — промовила Монка.

— А багаття?

— Спати! — гаркнула Єлена так, що більше ніхто нічого не сказав. Рі-ім повернувся з лісу й імпровізована зупинка поринула у сон, залишивши Єлену наодинці з її думками, а подумати було про що.

***

Зі сну Ур-ру витягнуло відчуття, що на неї хтось дивиться. При чому дуже так нахабно та наполегливо, хоч зі спальника і стирчав лише ніс та рот дівчини.

— Вітаннячка, з пробудженням, — незнамо як, але той хто спостерігав за нею, якось дізнався, що вона прокинулась. Авжеж, голос цього таємничого витріщальника належав Алу, кому ж ще…