Глава V (Лоран)

Чи то від надлишку емоцій, чи через слабкість організму після поранень, але Лоран відключився й провалявся ще два дні. Не було жодних снів. Лише порожнеча й темрява. Організм начебто просто намагався захистити свідомість власника від майбутнього й максимально відтягував процес входження у це майбутнє.

— Ну, годі вже спати! Нам є чим зайнятися, юний Лоране.

Знову кам'яна стеля печери, знову поряд горіло багаття, знову голос Хранителя в кістяній короно-масці, і знову Лоран прив'язаний до лежанки. Хоча ні, останнє відрізнялася від попереднього сеансу усвідомленого мислення. Права рука була вільна.

Четвертий син підняв руку, порухав пальцями, глянув на долоню й не зміг повірити своїм очам.

— Спокійно. Спокійно, тільки без криків і паніки, я все поясню, — голос Хранителя був доброзичливим, але водночас наполегливим.

— Дуже хотілося б отримати пояснення цього, — Лоран намагався не підвищувати голос, але важко було зберігати спокій, коли твоя рука замість звичної сірої луски була вкрита бежевою шкірою з дрібними темними волосками на передпліччі. Ще й пазурі стали рівними, плоскими та маленькими.

— У тебе були страшні рани. Ти втратив багато крові. І… люди, ті істоти, яких тобі довелося побачити, вони лікарі, один із Хранителів того світу знайшов тебе, привів цих лікарів, і вони перелили тобі свою кров за допомогою особливих пристосувань, щоб ти вижив. А потім… — Хранитель явно завагався, підбираючи правильні слова. — Є щось особливе в твоїй крові. Вона злилася з кров'ю людей і змінила твоє тіло. Тепер тебе не відрізнити від них.

Дивно, але перше, що занепокоїло Лорана після цих пояснень, було: «Це що, у мене тепер теж з'явився той дивний наріст із дірками над ротом?»

Він повільно підніс нову долоню до обличчя й торкнувся того місця. Так, тепер і в нього з'явилася ця м'яка картоплина. Вона ще й повному огляду всього навколо заважає. Стирчить просто отут, внизу! Що ще в його тілі змінилося? Рука потяглася вгору. Багато підпиляних рогів змінилися на коротку колючу шерсть. І, як доповнення, Лоран раптом усвідомив, що йому дуже холодно. Нова шкура була дуже тонкою.

— І як мені тепер жити? Як мені жити з таким тілом у цьому світі?

— Про це можеш не перейматися. Як я й сказав, тепер тобі уготована доля Хранителя.

— І що то за доля? Жити в печері, забути своє ім'я, не знімати маску при інших і носити яйця Ізреду та його нащадкам?

— Не поспішай поспішати, юний Лоране, ти все дізнаєшся. А зараз дай мені відповідь: ти спокійний? Якщо я тебе розв'яжу, ти не будеш тікати, істерити чи витворяти ще щось подібне?

— Ні.

— Відмінно, позитивна відповідь. Тим більше твої рани тільки-но затяглися, і надмірні навантаження тобі протипоказані.

Лоран знову побачив Хранителя в короно-масці, червоній мантії та рукавичках. Він розв'язав четвертого сина.

— Це тепер теж твоє, — на живіт Лорана лягла акуратно складена червона мантія, чорні штани, чорна рубаха й в'язані сланці з безліччю ремінців.

— А маска та рукавички?

— Як я вже сказав, не поспішай поспішати.

Хлопець підвівся, скинув покривало й подивився на своє тіло. Він був голий, але через те, що тепер замість міцної луски всюди була тонка шкіра, почувався беззахисним і вразливим. Щоб якнайшвидше позбутися цього почуття, він натяг видану одежину й узувся, але особливо це не допомогло.

— Тримай, тобі треба поїсти, — Хранитель простяг Лорану глибоку глиняну тарілку з бульйоном.

Звірячий голод узяв гору над обережністю, і хлопець навіть не помітив, як випив одним махом вміст миски. У животі приємно забурчало.

— А чи є щось вагоміше з їжі?

— Негативна відповідь. Тобі ще рано їсти важку їжу, — Хранитель забрав миску й поставив її на невеликий столик біля кам'яної стіни, заставлений іншим посудом. — Я так гадаю, у тебе є безліч запитань до мене.

— Це м'яко кажучи.

— Як ти почуваєшся, ходити можеш легко?

Замість відповіді Лоран пройшовся до багаття, а потім з легкістю навіть кілька разів присів. Жодного дискомфорту, крім незахищеності, він не відчув.

— Дуже добре, юний Лоране, тоді, думаю, немає сенсу затягувати. На кілька твоїх запитань, а може, навіть і на ті, про які ти й сам поки що не здогадуєшся, я відповім тобі наочно. Іди за мною й візьми смолоскип під ліжком — у печерах темно.

У печерах справді виявилося дуже темно та заплутано. Але Хранитель ні на мить не зупинявся й не замислювався. Він упевнено йшов численними відгалуженнями й проходами, навіть не користуючись смолоскипом. Незабаром хлопець усвідомив, що якби йшов тут сам, то заблукав би вже через хвилину. Настільки тунелі були однаковими: висота — ліктів у вісім, ширина — десь стільки ж, суцільна гірська порода й жодних помітних відмінностей одного проходу від іншого. І повітря. Сперте та вологе.

— А ми ще всередині Червоної гори? — вирішив Лоран порушити мовчанку, що затягувалася.

— Позитивна відповідь. Не хвилюйся, юний Лоране, не треба обтяжувати нас із тобою порожніми балачками — ми вже прийшли.

Вибравши праву сторону при черговому розгалуженні, вони вийшли в невелику печеру, що майже нічим не відрізняється від тієї, в якій Лоран прокинувся. Винятком була одна із шорстких стін. На ній було видовбано понад сотню однакових кружалець. Вони були розкидані в хаотичному порядку, і до будь-якого, за бажання, можна було дістати.