Глава 7.4 (Ал)

— Ти б його хоч якоюсь ганчіркою накрила. 

— Та ну-у-у-у... Дай трохи помилуватись справжнім людським мужиком! А то наші дорфи вивалять свої корінці й думають, що ми на них зі слиною стрибатимемо. А тут ось зовсім інша річ! Дорослий розмір.

— Подивіться, він засоромився — почав прикриватися руками.

Почулося кілька жіночих смішків. Якого дорфа тут відбувається? Я що, помер? На тому світі одні жінки? Якщо так, то я лише «за». Якби голова ще так не боліла.

— Добре, значить, прийшов до тями — можна й поговорити.

Розплющені очі показали мені чисте блакитне небо. І воно, вочевидь, рухалося. Ну, тобто я рухався. Я в якомусь транспорті без даху. І я не помер.

— Та дайте йому хоч порожній мішок для початку.

На руки, якими я прикрив своє інтимне місце, щось упало. Я підняв голову. То був тканинний мішок. Мішечок. Тому що багато їм прикрити не вийде, але я спробував.

— Привіт, незнайомцю, як тебе звуть? — легкий перегар всього на пару секунд випередив слова, вимовлені мені просто в щоку.

— А-а-а, що, власне, відбувається? Ви хто?

— Тарань, ти тільки послухай цього голосранця...

— Він контужений?

— Та ніби не схожий. Агов, людино, ти як? В порядку? Голова крутиться? Ім'я є?

Перш ніж щось відповісти, я вирішив усе-таки сісти й подивитися, хто мене оточував. Підняти верхню частину тулуба вийшло відразу, але хитало мене знатно. Голова й не думала переставати боліти. Навколо — чотири особи. Дорфи. Всі кремезні, міцні й короткі. Найближча, обличчя, якої було всього за лікоть від моєї щоки, посміхалася на всю широчінь, не соромлячись демонструючи відсутність правого верхнього ікла. Руде волосся було зістрижене неакуратно, нерівно, коротко, і на зразок горщика. Наче вона сама це зробила, надівши на голову цей самий горщик.

Друга незнайомка сиділа трохи віддалік, у куточку. Вона була дуже схожа на першу, але у цієї руде волосся було довге, без чубчика, і заплетене назад у товсту косу.

Були ще дві, але зі свого місця я міг розгледіти лише їхні потилиці. Одна потилиця була поголена наголо, як і вся голова. Другу ж приховувала зачіска каре. Теж руда.

— Тарань, а ти знаєш, може, він і контужений. Оченята свої вивалив, лупає ними, оглядається, але мовчить. Ти…

— Не тисни на нього, — озвалася руда в кутку, перебиваючи найближчу до мене, без ікла. — Йому, судячи з усього, було нелегко. Нехай звикнеться.

— Правильно, Спокухо, нехай оговтається трохи, — одна із потилиць змінилася обличчям, виявляється ця не була лисою — у неї був ще густий рудий чубчик. І вона так само була дуже схожа на решту.

Я спробував прийти до тями остаточно, оглядаючи транспортний засіб, у якому опинився. Головне — сильно не теліпати головою, бо щось нудити починає. Це була вантажівка. Досить велика. Причому без даху та без перегородки між кабіною та кузовом. Оточували нас високі металеві бори. Через щілини я зумів розгледіти ще два причепи позаду, що торохтіли за вантажівкою.

Усередині кузова, крім мене й дорфів, ще була купа всякого мотлоху: залізяк, ланцюгів, ящиків.

— Я Зубило, — поклала мені шорстку руку на плече найближча з дорфів, — у кутку — Спокуха. За кермом — Тарань. А поруч із нею, та, що з карешкою ​​— Шиза. Ще є Бурулька, але він там, у причепі зі зброєю торохтить. А тебе як звати?

— А нормальні імена маєте? — вирішив я відповісти запитанням на запитання.

— О, Тарань, ні, ніби все ж таки реагує та щось мимрить у відповідь.

— Ну і добре.

— А чому Тарань?

В принципі, дивлячись на їхній вигляд, я здогадувався, звідки такі дотепні поганяла. Зачіски тільки ці трохи збивали з пантелику.

— А ти підійди ближче й внюхаєш, — Зубило гидко захихотіла, а Тарань ненароком крутанула кермом так, що всіх у кузові добряче струснуло.

— Я не винна, що часто потію й напружуюся більше за вас, любительок ніфіга не робити.

— Ой, не треба тут заливати, — від обурення пирснула Зубило, — мийся просто частіше.

— Праворуч, там заночуємо, — це подала свій грубий голос володарка рудого каре.

— Ви браконьєри… рші… рки… браконьєрині?

Це питання саме вирвалося з мене, коли думки зійшлися докупи. Той лісовий дід якраз щось казав про місцевих браконьєрів. До речі! Що сталося з дідом? Прикро буде, якщо він відкинувся. Наливка в нього була що треба... А чи змогли вибратися інші? Калебу точно фініш. І що це був за головоріз ірні? Скільки питань…

— Не зовсім, — відповіла Спокуха.

— Ми — Полум'яні сестри. Чув про таких?

— Не-а, — відповів я чесно. — А ваші різнокаліберні зачіски — це ваша фішка? Щоб вас, сестер, відрізняти можна було?

— Ой, дивись, Тарань, він тобі комплімент зробив. Сказав, що ти стара, а виглядаєш так само, як наша молоденька красуня Спокуха.

— У нас лише п'ятнадцять років різниці з нею.

— Я не ображаюсь, чесно, — навіщось вимовила руда в кутку й опустила сором'язливо очі.