Глава 7.4 (Ал)

— Ти б його хоч якоюсь ганчіркою накрила. 

— Та ну-у-у-у... Дай трохи помилуватись справжнім людським мужиком! А то наші дорфи вивалять свої корінці, і думають, що ми на них зі слиною стрибатимемо. А тут ось зовсім інша річ! Дорослий розмір.

— Подивіться, він засоромився, почав прикриватися руками.

Почулося кілька жіночих смішків. Якого дорфа тут відбувається? Я що, помер? На тому світі одні жінки? Якщо так, то я лише «за». Якби голова ще так не боліла.

— Добре, значить прийшов до тями, можна й поговорити.

Розплющені очі показали мені чисте блакитне небо. І воно вочевидь рухалося. Ну, тобто я рухався. Я у якомусь транспорті без даху. І я не помер.

— Та дайте йому хоч порожній мішок для початку.

Зверху рук, якими я прикрив своє інтимне місце, щось упало. Я підняв голову. То був тканинний мішок. Мішечок. Тому що багато їм прикрити не вийде, але я спробував.

— Привіт, незнайомцю, як тебе звуть? — легкий перегар всього на пару секунд випередив слова, вимовлені мені прямо в щоку.

— А-а-а, що, власне, відбувається? Ви хто?

— Тарань, ти тільки послухай цього голосранця...

— Він контужений?

— Та ніби не схожий. Гей, людино, ти як? В порядку? Голова крутиться? Ім'я є?

Перш ніж щось відповісти, я вирішив усе-таки сісти й подивитися, хто мене оточував. Підняти верхню частину тулуба вийшло відразу, але ось хитало мене знатно. Голова й не думала переставати боліти. Навколо чотири особи. Раси дорфів. Всі кряжисті, міцні й короткі. Найближча, обличчя, якої було всього в лікті від моєї щоки, посміхалася на всю широчінь, не соромлячись демонструючи відсутність правого верхнього ікла. Руде волосся було зістрижене неакуратно, нерівно, коротко, і на зразок горщика. Наче вона сама це зробила, одягнувши на голову цей самий горщик.

Друга незнайомка сиділа трохи віддалік, у куточку. Вона була дуже схожа на першу, але у цієї руде волосся було довге, без чубчика, і заплетене назад, у товсту косу.

Були ще дві, але зі свого місця я міг розгледіти лише їхні потилиці. Одна потилиця була поголена наголо, як і вся голова. Другу ж приховувала зачіска каре. Теж руда.

— Тарань, а ти знаєш, може він і контужений. Оченята свої вивалив, лупає ними, оглядається, але мовчить. Ти…

— Не тисни на нього, — озвалася руда в кутку, перериваючи найближчу до мене, без ікла. — Йому, судячи з усього, було нелегко. Нехай звикнеться.

— Правильно, Спокухо, нехай оговтається трохи, — одна із потилиць змінилася обличчям, виявляється ця не була лисою, у неї був ще густий рудий чубчик. І вона так само була зовні дуже схожа на решту.

Я спробував прийти до тями остаточно, оглядаючи транспортний засіб, в якому опинився. Головне сильно не теліпати головою, бо щось нудити починає. Це була вантажівка. Досить велика. Причому без даху та без перегородки між кабіною та кузовом. Оточували нас високі металеві бори. Через щілини я зумів розгледіти ще два причепи ззаду, що торохтіли за вантажівкою.

Усередині кузова, крім мене і дорфів, ще була купа всякого мотлоху, залізяк, ланцюгів, ящиків.

— Я Зубило, — поклала мені шорстку руку на плече найближча з дорфів, — у кутку — Спокуха. За кермом — Тарань. А поруч із нею, та котра з карешкою ​​— Шиза. Ще є Бурулька, але він там, у причепі зброї торохтить. А тебе як звати?

— А нормальні імена маєте? — вирішив я відповісти запитанням на запитання.

— О, Тарань, ні, ніби все ж таки реагує та щось мимрить у відповідь.

— Ну і добре.

— А чому Тарань?

В принципі, дивлячись на їхній вигляд, я здогадувався, звідки такі дотепні поганяли. Зачіски тільки ці трохи збивали з пантелику.

— А ти підійди ближче і внюхаєш, — Зубило гидко захихотіла, а Тарань ненароком крутнула кермом так, що всіх у кузові здорово струснуло.

— Я не винна, що часто потію і напружуюсь більше за вас, любительок ніфіга не робити.

— Ой, не треба тут заливати, — від обурення пирснула Зубило, — мийся просто частіше.

— Праворуч, там заночуємо, — це подала свій грубий голос володарка рудого каре.

— Ви браконьєри… рші… браконьєрині?

Це питання саме випало з мене, коли думки зійшлися до купи. Той лісовий дід якраз щось казав про місцевих браконьєрів. До речі! Що сталося з дідом? Прикро буде, якщо він відкинувся. Наливка в нього була що треба... А чи змогли вибратися інші? Калебу точно фініш. І що це був за головоріз ірні? Скільки питань…

— Не зовсім, — відповіла Спокуха.

— Ми — Полум'яні сестри. Чув про таких?

— Не-а, — відповів я чесно. — А ваші різнокаліберні зачіски, чи це ваша фішка? Щоб вас, сестер, відрізняти можна було?

— Ой, дивись, Тарань, він тобі комплімент зробив. Сказав, що ти стара, а виглядаєш так само, як наша молоденька красуня Спокуха.

— У нас лише п'ятнадцять років різниці з нею.

— Я не ображаюсь, чесно, — навіщось вимовила руда в кутку й опустила сором'язливо очі.

— Так що там з іменами?

— А нічого! — хмикнула Зубило. — Пробач, але свої імена ми тобі не скажемо, не заслужив, та й нема чого тобі їх знати. Запам’ятовуй прізвиська. А що до зачісок… Наше з Таранню волосся трохи підгоріло під час останньої справи, довелося оновити стрижки. Так це, а тебе нам як величати? Голосранцем?

— Моє ім'я — Ал.

Вантажівка з причепами сповільнила хід, а потім і плавно зупинилася.

— Ну, Альчику, ти ніби оговтався трохи, хлопчак велеченький, хапай ящики, і гайда допомагати розвантажуватися, а потім, за кухлем гарного сухого білого, ми поговоримо більш душевно. Ти розповіси нам про себе, а ми, так уж і бути, нагодуємо тебе.

— Мене звуть Ал, а не Альчик.

— Вибачаюсь, звичка в мене така, всім клички одразу вигадувати.

— А чому тоді Альчик?

— Ну, тому що ти Ал, і Альчик то в тебе ого-го, — підморгнула мені Зубило і безсоромно подивилася на мої руки та мішечок під ними.

— Тримай, — підійшла до мене Спокуха і простягла штани. — Розмір має підійти. Решту підберемо пізніше, у ящиках щось має завалятися.