Глава 7.3 (Єлена)

Запах. Я впізнаю суміш цих запахів із тисячі. Запах дерев'яної хати, топленого воску від свічок і аромат тонізуючого напою монахів, який вони готують, щоб надати собі бадьорості під час добового чергування. Зазвичай цеберко з цим напоєм стоїть у кутку хати. Вода та плаваючі в ній трави, що нагадують хвойні голки. 

Очі не хотілося розплющувати. Натомість уява та пам'ять намалювали на внутрішній стороні закритих повік картину з минулого.

Багато років тому я прийшла до тями в сторожці, запахи якої були ідентичні тим, які я відчувала зараз. Спогади були змішані, замилені, я не пам'ятала, як там опинилася, взагалі майже нічого не пам'ятала — тільки те, як… начебто я йшла… з автобусної зупинки, кудись у село, до родичів. І раптом прокинулася в хатинці.

Паніка, страх. Ці емоції захопили мене й підступили грудкою до горла. У кутку дерев'яної кімнати стояв чоловік. Він не посміхався, не намагався мене заспокоїти, просто дивився на мене. Погляд його зелених очей був настільки доброзичливий і безпечний, що я навіть на мить забула про паніку і страх. Але лише на мить. Поки не побачила свою ліву руку. Вона була вкрита золотистою лускою. І ці пазурі. Я закричала. Я думала, що це сон. Я сподівалася, що це сон. А дорослий чоловік, десь під п'ятдесят, продовжував мовчки стояти в кутку кімнати й дивитися на мене.

Коли моя істерика трохи вгамувалась, я зрозуміла, що не знаю як поводитися далі. Коротко стрижений брюнет із сивими скронями та гладко виголеним підборіддям так само просто стояв і дивився.

— Де я? — запитала я його.

Вдягнений у стандартний комбінезон монахів, про що я тоді ще не знала, він поклав руку собі на груди й сказав:

— Зін.

Потім він вказав на мене рукою і кивнув.

— Лена… ой, ну, тобто Олена. Єлена Мартиніна… — навіщо я так з переляку перековеркала своє імʼя, я гадки не мала.

Незнайомець вийшов із кута, і я нарешті змогла роздивитися його повністю, а не тільки очі. Він був красивим. Дуже красивим. Як давньогрецький бог, що зійшов з Олімпу. Але він не мав правого вуха. Пізніше він розповість, що йому його в дитинстві відрізали ірні-торговці, які побачили, як він викинув зелене надкусане яблуко в річку… і через багато років, Зін став вдячний їм, бо вони пожаліли його, й не стали вішати, як того вимагає традиція, а лише провчили на все життя.

Після обміну іменами чоловік вимовив ще якісь слова, але я їх не знала. Це була невідома мені мова. Але слова були просякнуті спокоєм. Він не хотів завдати мені зла. А ще ... який же він був красивий.

Це була моя перша зустріч із майстром Зіном — точніше перша зустріч, яку я пам'ятала. Він у майбутньому мені розповість, як знайшов мене в лісі, неподалік однієї зі сторожок. Я була майже гола, непритомна і поранена. І він приніс мене до хати. Чому він не відніс мене одразу до однієї з кімнат, як того вимагає звичай, він так і не сказав. Але я там виявилася зовсім скоро.

Очі розплющились. Сьогодні майстра Зіна в кімнаті не було. У хатині взагалі нікого не було. Але на столі стояла тарілка з нарізаними макринками.

Сльози самі полилися з очей. Я вже не пам'ятаю, коли востаннє плакала. Але все так навалилося. Я була в рідному місці, але не могла зайти всередину. Десь там ходить моя кохана людина, але невідомо, приходила вона вже до мене, чи ні. А може, взагалі забув? Так само, як я майже забула його. А Орум. Як він там? Чи живий? В порядку? Ал. Мій добванутий Ал. Де ти? Як ти? А чи живі ще мама з татом та сестричка? О як же я за ними скучила. Щоразу, коли я згадувала про них, я відразу ж намагалася відмахнутись від цих думок. Навіщо перейматися тим, що від тебе не залежить? Але зараз бар'єр відчуженості звалився. Мати. Мамочко, як я втомилася. Мені дуже важко. Я хочу до тебе, щоб ти обійняла мене та заспокоїла. Тато. Татку. Скільки ж ночей ти напевно не спав після мого зникнення. Все місто підняв до гори дриґом, я ж тебе знаю. Сестричко. Я не побачила, як ти стаєш дорослою дівчиною. Я погана сестра.

Сльози лилися струмками, до них додалися схлипи. До кінця дня мене ніхто так і не відвідав. А я так і провалялася на тапчані, думаючи про долю своїх близьких, навіть не доторкнувшись до їжі. Як тільки почало сутеніти, я заснула. Сон був міцний, але без сновидінь.

На ранок у кімнату, майже в той самий момент, як я розплющила очі, увійшла Монка.

— Доброго ранку. Вибач, що змогла відвідати тебе тільки зараз. Були справи.

— Звичайно. Ти тепер Наставниця. Справ у тебе повно.

Дивно, але присутність поруч Монкараліни ніби відправила мене назад, у ті минулі роки, коли я тут жила, і вчорашній смуток і горе відійшли на задній план.

— Ти не їла.

Я мовчки піднялася з лежанки та підійшла до тарілки. Я була дуже голодна, тому проковтнула макринки, майже не помітивши їх.

— Я принесла одяг. Твій виглядає жахливо. Переодягайся, я зачекаю тебе на вулиці. Прогуляємось, нам багато про що треба поговорити.

Так. Вона мала рацію. Моя улюблена шкіряна куртка без одного рукава була схожа зараз на діряві шкарпетки. Просочена кров'ю й потом майка виглядала не краще. Черевики валялися десь у хатині, але я навіть не стала їх шукати — знала, вони теж не в кращому стані. Штани також чекали свого відправлення на смітник, як і шкіряні рукавички, що нагадували сито.