Глава 7.2 (Рі-ім)

Та-а-ак. Я вже не в машині. Це очевидно хоч би вже й тому, що я лежу в горизонтальному положенні. Але ж де я? Очі відкривати ще зарано. Потрібно спробувати розвідати обставини іншими почуттями.

— Юначе, ну й довго ти ламатимеш цю комедію?

Хрипкий жіночий голос. До того ж власниця явно не молода. Важкі, трохи шиплячі вдихи та видихи.

— Рі-ім, повторюся, без акторської самодіяльності.

Вона знає моє ім'я. Я розплющив очі й швидко озирнувся на всі боки. Ліворуч — кам'яна стіна з прямокутних блоків, праворуч — високий лоб і сиве волосся, зібране у високу гульку. На животі лежало щось важке. Якась широка залізна пластина. Від неї йшло тепло.

— Я Майстер Волдолуна, ти на Горі Монахів. Я тут, можна сказати, найдосвідченіша з усіх.

Знову це шипляче дихання.

— Не поспішай. Якщо хочеш піднятися, акуратно зніми частину Обладунків нескінченного бою. Це дуже цінна річ, єдина у своєму роді.

Я акуратно переклав пластину на ліжко і нарешті підвівся на ліктях. Перед ліжком стояла дорф. Жіночого роду. Вже явно у віці. Можна навіть сказати — бабуся. Вгодована, в облягаючому комбінезоні з коричневими та зеленими розводами. Як і у всіх представників цієї раси, у неї була трохи червонувата шкіра. В одній руці вона тримала невигадливий ножик з дерев'яним незграбно зробленим руківʼям, в другій — невелике кільце колоди. Їй було трохи незручно тримати його в долоні.

Звук. Шиплячий звук при вдиху. Вона мала дерев'яний ніс, що нагадував картоплю. Бабуся одразу ж помітила своїми хитрими, ніби трохи підведеними чорним олівцем очима, куди я дивився.

— Так. Це не справжній ніс. Але, запевняю, без нього моє обличчя виглядає не так витончено. Як ти себе почуваєш?

Після цього питання я одразу ж обмацав живіт. Там має бути страшна рана. Але під майкою промацувався лише тонкий шрам. Та й жодного, навіть найменшого дискомфорту не відчувалося. Очевидно, магія, але не звичайна лікувальна. Справа в цьому обладунку?

 — А ти не любитель побалакати, так, Рі-ім? Ну, нічого страшного. — Волдолуна глянула на свій ніж, спробувала великим пальцем його гостроту, а потім раптово підвищила голос: — Напівкровка?

Я намагався ніяк не реагувати на це, але, мабуть, щось у моєму обличчі видало мене, і вона задоволено закивала.

— Та-а-ак, напівкровка. Цінно. Дуже цінно. Мати — людина, а батько — ірні? Так? Ні-і-і. Навпаки.

Вона подивилася на мої долоні, а потім знову в очі.

— Трохи засмучує, що ти не став одним із нас, але… — бабуся підморгнула мені, — ти маєш свої фішечки, я маю рацію? Маю.

Мене починала бісити ця Волдолуна, але водночас я відчував якесь благоговіння, дивлячись на неї.

— Рі-ім, ти не проти прогулятися? Не люблю сидіти, а тим більше лежати без діла. Що скажеш?

Я глянув на ноги. Хто мене переодягнув? Явно не ця бабуся-дорф. І куди вони сховали всі мої речі?

— Ти, звичайно, можеш і далі валятися, але я хотіла відвести тебе до одного з твоїх товаришів.

Ур-ра. Єлена. Гора Монахів. Та-а-ак… Що робити?

— До того ж, якщо гулятимеш і ходитимеш стільки ж, скільки я — з легкістю доживеш до моїх років. Наздоганяй!

Волдолуна вийшла з кімнати, залишивши двері відчиненими. Взуття не знайшлося, лише шкарпетки на тумбочці біля товстої свічки й нічого, хоч трохи схожого на зброю. І некромантія тут до одного місця. Не буду ж я камені оживляти. Доведеться прогулятися з цією старенькою.

Волдолуна стояла посеред вузького коридору і захоплено колупала ножем дерев'яне коло.

— За мною.

Я мовчки пішов, озираючись на всі боки. Жодної живої душі, крім нас двох.

— Обережно, у шкарпетках на сходах може бути слизько. Некромант?

Друге несподіване питання.

— Так. Некромант. І, судячи з татуювань, точніше з їхньої відсутності — ще й перетворення.

Звідки знає? Клята стара. Мені це не подобається.

Ми спустилися сходами на поверх нижче, і, не зупиняючись, ще на один. Великий тренувальний зал без стін, але з колонами, що тримали стелю. З десятка три монахів тренувалися. Усі в уніформі. Хтось зі зброєю, хтось без. У голові промайнула думка про долю Калеба: чи він вижив? І Ал. Вони обоє дратували мене, але могли навчити повною мірою користуватися магічними можливостями. Тепер це навчання стояло під величезним питанням. Той ірні цілком міг убити їх і зараз знову пуститися в погоню за мною та сестрою. Хто він? Може, він і не за нами полював? Єлена з її компашкою теж мають не просте минуле.

— На жаль, нам не сюди, за мною.

Не підводячи очей Волдолуна колупалася в деревиняці. Пройшовши повз колону, ми вийшли на дуже скромне, як для такого замку, внутрішнє подвірʼя. Багато різних кам'яних будівель найрізноманітніших призначень. Пральня, з якої виходили монахи з діжками, наповненими чистими речами. Широкий навіс, під яким було щось на кшталт кузні з кількома точильними колесами.

— Люблю гірське повітря. Секрет довголіття в тому, щоб частіше дихати ним, а не затхлими «ароматами» замку.