Глава 7.1 (Ур-ра)

«Прокинься!»

Що то за голос? Я з'їхала з глузду?

«Прокинься, дитино!»

Який приємний тембр. Такий заспокійливий і водночас викликає тремтіння. Хто ти? Очевидно, чоловік. Симпатичний?

«Прокинься же! Я хочу до тебе!»

Очі розплющилися самі собою. Як приємно. Давно не почувала себе настільки відпочилою і виспаною. Якась затишна комірка з маленьким вікном без скла під стелею. Сонячне світло ледь потрапляло всередину. Поруч із ліжком — тумбочка, а на ній товста свічка. Ось, власне, і все, що було в приміщенні. Я спробувала піднятися, але масивний металевий наплічник ускладнив цю справу. Що за дивна гарна штуковина? Від нього йшло приємне тепло, а гострі, закруглені візерунки на поверхні начебто плавно перепливали один в одного.

«Швидше! Я хочу швидше опинитися у твоїх руках!»

— Хто це?

На моє запитання, поставлене вголос, ніхто не відповів. Дуже все це дивно. Відстебнувши ремінці, я вивільнила плече з-під важкого наплічника.

— Нічого собі!

Вигук сам вирвався з мого рота, підсилюючи внутрішній шок. Я ж була тяжко поранена! Точно! Від мого плеча там лишилося суцільне місиво. А тут уже все зажило. Лише пару рожевих рубців, і трохи свербить шкіра. І кістки всі на місці та цілі. А що то за одяг? Дуже м'які й повітряні, мішкуваті світлі штани, та майка з тієї ж тканини.

«Та швидше! Скільки можна нічого не робити?! Очікування нестерпне!»

— Та постривай ти, голос у голові! Дай прийти до тями нормально. Ім'я в тебе є? Чи мені самій можна тебе якось назвати?

«Двері! Відкрий двері! Скоріше!»

— Гаразд, добре, добре. Не треба так кричати.

Кам'яна підлога кімнатки була дуже холодною, але на тумбочці, поряд зі свічкою, що горіла, знайшлися щільні шкарпетки з тієї ж тканини, що й інший одяг.

«Швидше! Я вже не можу терпіти!

— Який жах! Якщо ти мій внутрішній шизофренічний голос, то мені не подобається, що ти командуєш мною й кричиш. Трохи більше спокою й не нагнітай, — я натягла шкарпетки й підійшла до дверей. — Будь ласка! — довелося додати наостанок. Не варто починати дружбу з новим голосом у голові зі сварки.

Двері були не зачинені. Вони легко піддалися й безшумно відчинилися. Що ж, за цим місцем стежать, доглядають, і жодних кайданів. Я явно не у в'язниці.

За дверима — вузький коридор, де трьом було б важко розминутися, не зачепивши один одного. Стіни, підлога і стеля складалися з таких самих квадратних каменів, що і комірчина. Я що, у якомусь замку? Голос! Ти тут? Я у замку?

«Так, ти у замку. Це мій будинок уже досить тривалий час. І мені дуже кортить з'єднатися з тобою й нарешті побачити навколишній світ!»

— Ти бранець у цьому замку? — вимовлені слова луною прокотилися коридором і помчали кудись углиб.

Стій. Голос. А навіщо я питаю тебе вголос? Мої думки ти чуєш?

«Так, чую! Прошу! Швидше, моє тіло все так і свербить, особливо нижня частина — скоріше візьми мене!»

Від цього відвертого напору я відчула, як зарум'янилися щоки. Що за прохання? Голос, ти отетерів?! Не буду я тебе брати ні за які нижні частини! Фу! Я не така!

«Праворуч, до кінця коридору та сходами вниз на один поверх! Ні з ким не розмовляй: кого зустрінеш — просто опусти погляд та йди далі. Там ти побачиш двері, виконані у вигляді баштового щита. За цими дверима ми й зустрінемося!»

А якщо я відмовлюсь? Дивно, але в коридорі було повно інших дверей, та всі були зачинені. І жодної живої душі довкола.

«Ти не можеш відмовитися від мене! Інакше я просто зведу тебе з розуму. А пусто тут, бо це поверх для таких як ти, а останнім часом вас дуже мало буває тут.» 

Це яких, таких як я?

«Тих, хто потребує допомоги. Поспішай!!!»

А кімната, яка тобі потрібна, вона під охороною? Ти ж явно бранець.

«Так, але я подбав про це. Подих семи пагорбів погодився допомогти мені й приспав охоронців. Вони не завадять нашій зустрічі! Поспішай!»

Навіщо так кричати? Добре, гаразд, йду!

Коридор був дуже довгим. Я нарахувала щонайменше тридцять дверей з обох боків, перш ніж вийшла до гвинтових сходів. Вниз на поверх. Так. Спустилася. Акуратно вигляну з-за рогу. На всякий випадок.

«Та поспішай же ти! Там нікого немає! Скоріше!»

Ну, голос, готуйся! Ось побачимось ми! Я тобі детально розповім про манери та банальне «будь ласка».

Тут був коридор, як і поверхом вище, але дверей не було. Та й ширина цього коридору була втричі більша. Уздовж лівої стіни стояли статуї. Раз, два, три, п'ять, сім, десять, одинадцять. Одинадцять статуй. Три дорфи, три людини, і п'ять ірні. Усі були зображені в героїчних чи войовничих позах та з різною зброєю в руках.

«Ще встигнеш намилуватися ними! Двері!»

Який же ти квапика. Добре!

Навпроти центральної статуї плечистого ірні з зачесаним назад волоссям і дворучною булавою, занесеною над головою, були розташовані двері. І біля них валялися у відключці молодий дорф та людська жінка. Обидва були одягнені в уніформу. Облягаючі зелено-коричневі комбінезони. А ще пахло чимось дивним. Начебто лікарськими травами.