Глава 7.1 (Ур-ра)

«Прокинься!»

Що то за голос? Я з'їхала з глузду?

«Прокинься, дитино!»

Який приємний тембр. Такий заспокійливий і водночас викликаючий тремтіння. Хто ти? Очевидно, чоловік. Симпатичний?

«Прокинься же! Я хочу до тебе!»

Очі розплющилися самі собою. Як приємно. Давно не почувала себе настільки відпочилою і виспаною. Якась затишна комірка з маленьким вікном без скла під стелею. Сонячне світло ледь потрапляло всередину. Поруч із ліжком — тумбочка, а на ній товста свічка. Ось, в принципі, і все, що було в приміщенні. Я спробувала піднятися, але масивний металевий наплічник ускладнив цю справу. Що за дивна гарна штуковина? Від нього йшло приємне тепло, а гострі закруглені візерунки на поверхні начебто плавно перепливали одне в одного.

«Швидше! Я хочу швидше опинитися у твоїх руках!»

— Хто це?

На моє запитання, поставлене вголос, ніхто не відповів. Дуже все це дивно. Відстебнувши ремінці, я вивільнила плече з-під важкого наплічника.

— Нічого собі!

Вигук сам вирвався з мого рота, підкріплюючи внутрішній шок. Я ж була тяжко поранена! Точно! Від мого плеча там лишилося одне місиво. А тут вже все зажило. Лише пару рожевих рубців і трохи свербить шкіра. І кістки всі на місці та цілі. А що то за одяг? Дуже м'які та повітряні мішкуваті світлі штани, та майка з тієї ж тканини.

«Та швидше! Скільки можна нічого не робити?! Очікування нестерпне!»

— Та постривай ти, голос у голові! Дай прийти до тями нормально. Ім'я в тебе є? Чи мені самій можна тебе якось назвати?

«Двері! Відкрий двері! Скоріше!»

— Гаразд, добре, добре. Не треба так кричати.

Кам'яна підлога кімнатки була дуже холодною, але на тумбочці, поряд зі свічкою, що горіла, знайшлися щільні шкарпетки з тієї ж тканини, що й інший одяг.

«Швидше! Я вже не можу терпіти!

— Який жах! Якщо ти мій внутрішній шизофренічний голос, то мені не подобається, що ти командуєш мною та кричиш. Трохи більше спокою і не нагнітай, — я натягла шкарпетки й підійшла до дверей, — будь ласка! — довелося додати в кінці. Не варто починати дружбу з новим голосом у голові зі сварки.

Двері були не зачинені. Вони легко піддалися і безшумно відкрилися. Що ж, за цим місцем стежать, доглядають, і жодних кайданів. Я явно не у в'язниці.

За дверима — вузький коридор, де трьом було б важко розминутися, не зачепивши один одного. Стіни, підлога і стеля складалися з таких же квадратних каменів, що і комірчина. Я що, у якомусь замку? Голос! Ти тут? Я у замку?

«Так, ти у замку. Це мій будинок вже досить тривалий час. І мені дуже кортить з'єднатися з тобою і нарешті побачити навколишній світ!»

— Ти бранець у цьому замку? — вимовлені слова луною прокотилися коридором і помчали кудись углиб.

Стій. Голос. А навіщо я питаю тебе вголос? Мої думки ти чуєш?

«Так, чую! Прошу! Швидше, моє тіло все так і свербить, особливо нижня частина, скоріше візьми мене!»

Від цієї відвертого напору я відчула, як зарум'янилися щоки. Що за прохання? Голос, ти отетерів?! Не буду я тебе брати ні за які нижні частини! Фу! Я не така!

«Праворуч, до кінця коридору та сходами вниз на один поверх! Ні з ким не розмовляй, кого зустрінеш, просто опусти погляд та йди туди. Там ти побачиш двері, виконані у вигляді баштового щита. За цими дверима ми й зустрінемось!»

А якщо я відмовлюсь? Дивно, але в коридорі було повно інших дверей та всі були зачинені. І жодної живої душі довкола.

«Ти не можеш відмовитися від мене! Інакше я просто зведу тебе з розуму. А пусто тут, бо це поверх для таких як ти, а останнім часом вас дуже мало буває тут.» 

Це яких, таких як я?

«Тих, хто потребує допомоги. Поспішай!!!»

А кімната, яка тобі потрібна, вона під охороною? Ти ж явно бранець.

«Так, але я подбав про це. Подих семи пагорбів погодився допомогти мені й приспав охоронців. Вони не завадять нашій зустрічі! Поспішай!»

Навіщо так кричати? Добре, гаразд, йду!

Коридор був дуже довгим. Я нарахувала щонайменше тридцять дверей з обох боків, перш ніж вийшла на гвинтові сходи. Вниз на поверх. Так. Спустилася. Акуратно вигляну з-за рогу. На всякий випадок.

«Та поспішай же ти! Там нікого немає! Скоріше!»

Ну, голос, готуйся! Ось побачимось ми! Я тобі детально розповім про манери та банальне «будь ласка».

Тут був коридор, як і поверхом вище, але дверей не було. Та й ширина цього коридору була втричі більша. Уздовж лівої стіни стояли статуї. Раз, два, три, п'ять, сім, десять, одинадцять. Одинадцять статуй. Три дорфи, три людини, і п'ять ірні. Усі були зображені в героїчних чи войовничих позах та з різною зброєю в руках.

«Ще встигнеш намилуватися ними! Двері!»

Який же ти квапика. Добре!

Навпроти центральної статуї плечистого ірні з зачесаним назад волоссям і дворучною булавою, занесеною над головою, були розташовані двері. І біля них валялися у відключці молодий дорф та людська жінка. Обидва були одягнені в уніформу. Обтягуючі зелено-коричневі комбінезони. А ще пахло чимось дивним. Начебто лікарськими травами.

«Двері! Двері!»

Так кричатимеш — я просто сигану з найвищої вежі цього замку і від цього явно ніхто з нас не буде у виграші! Зрозуміло!?

Голос нічого не відповів. Це добре. Сподіваюся, ми зрозуміли одне одного.

Двері виявилися справді великим баштовим щитом із зображеними на ньому двома схрещеними мечами. Як для щита він був величезний, але як для дверей — не так щоб вже й дуже.

«Прошу, будь ласка, відчини ж ці двері, досить на них просто дивитися!»

Ось, молодець голос. Таке прохання я із задоволенням виконаю.

Обмацавши щит-двері, я так і не знайшла ручки. І що тепер? Як її відкрити?

«Просто штовхни від себе! Я домовився з Твердинею, він пропустить тебе!»

Я трохи натиснула на щит і він легко піддався, відкриваючи прохід всередину.

— Ого-го!

Я опинилася в кімнаті, навіть скоріш за все, у виставковому залі небачених мною раніше розмірів. Десятки. Ні, сотні, а то й тисячі різноманітних стелажів, вітрин, тумб та інших пристосувань та елементів меблів, які дбайливо зберігали всіляку зброю. Очі почали розбігатися самі собою. Золотий палаш із дзеркальним руків'ям; батіг, що мав загострений гак на кінці; дворучний меч із лезом шириною мало не в лікоть; якась невідома мені зброя, що складається з двох палиць, з'єднаних ланцюгом...