Глава пʼята (Дорм)

Борова зараз переповнювали два вкрай суперечливі почуття. Перше – гордість за себе. Друге – злість на місцевих охоронців.

Перше було викликане тим, що трійка салаг, яких він сам навчав, змогла втекти. Це означало, що він справді добрий учитель і тренер. Його план працює.

Друге ж кипіло в ньому через те, що трійця напівмертвих доходяг змогла втекти з-під нагляду. Не він відповідав за набір персоналу цієї в'язниці, але злість усе одно чомусь була такою, ніби це він сам винен. Як любив колись казати друг Борова, який зрадив його і згодом ним же й був убитий: «Полетять голови»!

— Лею, я не питаю тебе, що ти змогла чи не змогла зробити, щоб їх зупинити. Я тебе питаю: як вони змогли вибратися з камер?

Схрестивши руки на грудях, Боров свердлив поглядом жінку в чорній напівмасці, якій зараз допомагали цілителі.

— Вона не може відповісти — їй перебили голосові зв'язки.

— Тоді зроби так, щоб її зв'язки відновилися. Або що, мені відправити тебе знову лікувати чиряки на дупах старих у тій сільській дірі, га, Віолетто?

Повна жінка нічого не відповіла. Принаймні зараз, у присутності інших підлеглих Борова, які стояли поруч. Спрямувавши магічні потоки до потрібного татуювання, вона дбайливо поклала обидві руки на місцями ще кровоточиву шию Леї й відчула легке поколювання у вказівних пальцях. Відновлення голосових зв'язок — справа, яка не терпить квапливості.

Поки Віолетта займалася жінкою, Боров глянув на трупи, що лежали в кутку. Їх було сім. Дуже непогано. Розклад майже один до двох, якби не дивом вижила Лея, яка встигла абияк залатати дірку у своєму горлі власною магією зцілення. Гігант схилився над купою тіл і почав копирсатися в них, оглядаючи рани. У верхнього та ближнього було п'ять невеликих плоских отворів у шиї. Справа рук Худорби, не інакше. Навіщо аж п'ять ударів? Двох цілком вистачило б. Тільки даремно й так невеликий запас енергії розтратив. Ще один отвір був неакуратним і рваним.

У другого трупа в кашу була розплющена голова. Ну тут явно зігнав свою дурість Лупатий. Як непрофесійно. Навіть якщо робити попуск на обставини.

А ось наступне тіло потішило Борова. Акуратне та точне влучення кулі в центр потилиці. Молодчинка, Руда.

Ще два трупи мали однакові ушкодження. Їхні кадики були не те що втиснуті, а явно вбиті вглиб горла. Робота Рудої. На її рахунку вже троє.

Передостаннє зі звалених тіл було справою рук тандему. Широка наскрізна рана в животі та два удари ножем у шию. Тут Худорба вже не витрачав даремно енергію і завдав необхідної кількості ударів. Ще й дуже обережних. Нічого зайвого: лезо увійшло рівно під прямим кутом і так само вийшло, пошкодивши сонну артерію.

Останній труп викликав питання. На ньому не було жодних помітних ушкоджень. Але, обмацавши його шию, Боров зрозумів, що його задушили. Невже теж Руда?

— Ну що там? — не підводячись із присіду, кинув через плече босий велетень.

— Вже майже все.

— Мене цікавить, як помер ось цей. А, Лею, знаєш? Чи, може, є припущення?

— Так, — прохрипіла жінка у відповідь ледь чутним голосом. — Охоронці часто заглядають у камери до молодих дівчат, щоб розважитися.

Почувши це, агресія всередині Борова відсунула всі інші почуття на другий план. Він же кілька разів чітко і прямо дав зрозуміти, що з цією трійцею потрібно робити лише ті процедури, які він конкретно вказав. Жодної самодіяльності.

Він мовчав і не рухався.

— Швидше за все, цей зайшов до дівчини й, бачачи її стан, відчепив від кайданів і… — жінка закашлялася, їй було дуже боляче говорити, — і вона, здається мені, задушила його ногами, швидше за все стегнами. Ну, а далі, думаю, і так зрозуміло.

— Так, зрозуміло.

Боров мовчки підвівся, підійшов до жінки, відсунув убік Віолетту.

— Давно ти начальниця цієї в'язниці?

— Десять років.

— Стидовисько.

Він різко підняв руку і стиснув своєю лапою горло Леї. Ледве чутний хрускіт — і жінка повисла на руці Борова, як лялька.

— Ну, і для чого я її тоді лікувала? Тільки дарма виснажила свої магічні потоки.

— Знаєш, куди вони рушили далі?

— Так, вони обнесли один із найближчих будинків.

— Що вкрали?

— Ти бачив, щоб я хоч на хвилинку відходила від тебе? Звідки я знаю!

— Веди.

Боров кинув тіло Леї в купу до інших і пішов за Віолеттою. Піднявшись нагору, вони вийшли в провулок, де вже було з десяток підлеглих Борова. Побачивши начальника, вони моментально замовкли й приготувалися слухати. Гігант говорив швидко, чітко та по суті. Ті, хто зібрався, по одному зникали з провулка, почувши своє ім'я й отримавши команду. Роздавши розпорядження, гігант та жінка вийшли з провулка надвір.

— Зелений Град. Люблю це місце, — вдихнувши на повні груди, сказала Віолетта.

Боров промовчав. Зелений Град був столицею Королівства Віндіна. Як і будь-яке інше велике місто, він ненавидів подібні місця.

Це місто було зведено сто сорок років тому, коли країна називалася ще Королівством Авалона. І назва була не Зелений Град, а Маташево — на честь старшого брата короля Авалона, якого той сам і вбив через ревнощі. Взагалі, Авалон, хоч і був добрим правителем, що дбав про своїх підданих і завжди думав про розвиток своєї країни, водночас був дуже ревнивим і трохи неврівноваженим. Досі ходить багато легенд, що всі його проблеми походили з того, що він мав вкрай мініатюрне принаддя. Багато істориків, вважають, що архітектура, на той ще час Маташево, бере своє коріння саме з цієї проблеми тодішнього правителя.