Глава 6 (Найманці)

— Єлено, — спокійно промовив Рі-ім після багатогодинного мовчання.

— Ні! Ні! Не хочу нічого чути! Він вижив, я знаю, він вижив!

Єлена перебувала ніби в якомусь в'язкому киселі заперечення того, що відбувається. Спочатку Орум, тепер Ал. Ні! Вона не готова до таких кардинальних змін у житті. Вона їх заперечує. А ще Калеб. Вона теж, здається, встигла до нього прив'язатися. Що там сталося з ним? І що це за голий ірні, який бився, наче востаннє? Він зумів поранити всіх. А когось і вбити. Він прийшов за Ур-рою та Рі-імом? Або що?

Теодроній на колінах близнюка стурбовано зиркнув на дівчину, і її скляний погляд у порожнечу змусив його нервувати ще сильніше, адже вона була за кермом.

— Я не про це, — спокійно продовжив ірні, — далеко ще до Гори Монахів?

— Що? — дівчина ніби виринула на поверхню з-під водної гладі, яка так і норовила залишити її на дні. — Ти про що?

— Чи далеко ще до Гори Монахів? Ур-рі потрібна допомога. Та й мені також. Вона кров хоч і зупинила, але...

Єлена подивилася спочатку на засохлу кров на животі та одязі Рі-іма, а потім озирнулася назад. На задньому сидінні лежала непритомна близнючка. Свою страшну рану на плечі вона абияк залатала за допомогою магії та ганчірок, але їм обом справді потрібна була допомога. І терміново. Інакше найближча доба може стати для них останньою. І тут виринала нова проблема: з якого взагалі переляку Єлена вирішила, що їй цю допомогу нададуть на Горі Монахів? Ця думка вже котру годину крутилася в її голові. Навіщо вона ляпнула Алу, що чекатиме його там? Їй там зовсім не зрадіють.

— Вже зовсім скоро, — прошепотіла Єлена. — Ні. Все буде добре. Він вижив. Вже зовсім скоро…

«Вже зовсім скоро» настало лише після кількох годин їзди. І прибули вони дуже вчасно, тому що кристали у двигуні повністю розрядилися якраз у той момент, коли серед густого й непроглядного лісу попереду, ліктів за п'ятдесят, з'явився просвіт і натяк на узлісся.

Фургон затих, а Єлена, поклавши руки на кермо, не поспішала щось робити. Навколо — густі кущі та гігантські столітні дерева.

— Ну, дівахо, давай, того й во, щось мути, а то ці двоє можуть відкинутися прямо на наших очах, — пробурчав їжачок.

— Так, зараз.

Єлена вивернулася, з-під сидіння дістала серповидний меч і якось приречено зітхнула. Дівчина прочинила двері й дуже голосно й чітко промовила:

— Мене звуть Єлена, я учениця майстра Зіна, жила в сімнадцятому корпусі на висхідній стороні Гори Монахів. Моїми сусідками були Міртле, Касунарімі та Монкараліна. Мені потрібна допомога.

Відповіді ніякої не було, але вона знала, що її чують. Меч поклала навколішки, двері відчинила навстіж, руки поклала на кермо. Головне — не робити різких рухів. Вартові, що засіли в кущах, могли зрешетити їхній фургон миттєво. Якщо придивитися, то в деяких найближчих кущах можна навіть помітити частини проржавілих машин, що колись зазнали такої ж долі.

— Ну і? — видав їжачок, видершись на плечі ірні, який задрімав. Єлена принаймні сподівалася, що він просто задрімав. — Я відчуваю легке хвилювання щодо цього місця.

— Заткнися й чекай!

Їжачку цієї зухвалої відповіді цілком вистачило. Так у тиші вони просиділи ще хвилин десять. А потім у просвіті, що вів на узлісся, з'явилися три постаті. Вони впритул підійшли до фургона і зупинилися в очікуванні.

— Що б далі не сталося — ніхто не повинен виходити з машини! Ти мене зрозумів? — максимально суворо звернулася дівчина до Дрона.

— Чого тут незрозумілого?

— Цих двох це стосується особливо! Ні кроку з фургону!

— Намотав на голку.

— Добре.

Права долоня найманки лягла на дворучне руків’я серповидного меча. Глибоко вдихнувши, дівчина подивилася на трійцю перед фургоном. Два хлопці з боків і жінка в центрі. Усі троє плюс-мінус однакового зросту і були одягнені в повсякденну форму монахів. Згадуючи інший світ, Єлена зауважила, що монахи, які були там, скажімо, у тому ж Тибеті, і монахи тутешні відрізнялися кардинально.

Земні монахи жили на горі, носили якісь ганчірки, розвивали свій духовний стан, фізичний, багато медитували.

У місцевих монахів із земними спільного було лише проживання на горі та утримання від інтимних фізичних зв'язків. В іншому ж Гора Монахів — це воєнізоване формування зі своїми суворими правилами та власною релігією. І вбрання всіх трьох, що стояли перед фургоном, доводило це. Комбінезони, що облягали, але не стискали рухів, були зроблені з вологовідштовхувальної тканини й мали зелено-коричневі віддінки, що імітували потоки бруду серед зеленої трави. Але якщо ворог міг подумати, що цей одяг легко проткнути мечем, то на нього чекав сюрприз. Майже всюди в підкладку цього комбінезону були вшиті невеликі металеві пластини діаметром з пів долоні. Ці вставки легко витримували постріл із барабанного пістолета з десяти кроків. Важила така форма трохи менше, ніж сталеві суцільні лати.

Обличчя та голови трійці були не прикриті, але лише тому, що вони не були зараз на чергуванні чи в дозорі. Зазвичай на голову ще одягалися головні убори, що нагадували кепки з довгастими полами, що захищали шию. Звичайно, в такий головний убір теж були вшиті сталеві пластини.