Глава IV (Лоран)

Бридко. Ставши більш-менш приходити до тями, Лоран відчув себе дуже бридко. До того ж у фізичному плані. Будь-який моральний стан просто був відсутній у його ледь живому тілі. Ще й навколишнє оточення було далеко не райдужним. Дуже темно, сиро та холодно. Де він, і як він тут опинився — без поняття. Останнє, що він пам'ятав, це як він звільнив свого вогнеящіра. Що відбувалося далі — хтось може й знає, але тільки не він. А ще йому було дуже боляче. Ніколи у житті він не відчував такого болю.

Але треба було щось робити. Хлопець чудово пам'ятав, скільки дірок у ньому наробили «близькі» та вірні оточуючі. Тепер нікому не можна довіряти. Він і раніше керувався цим принципом, але після сьогоднішнього... Серед мислячих і вміючих розмовляти істот у нього більше не було... Карцелій! Точно! Вогнеящір встиг забрати Лорана із собою. Де він? Що з ним трапилося?

Розштурханий тривожними думками про долю свого друга, четвертий син піднявся рачки. Голова закружилася, почало нудити. Через холод тіло бив дрібний озноб. Якийсь час простояв у такому положенні. А потім, застогнавши від болю, зміг підвестися і на ноги. Далі, майже не контролюючи свої рухи, він просто поплентався вперед. Його ліва рука постійно спиралася на вологу і кам'янисту стіну. Навколо непроглядна темрява, але йому не було страшно. Єдине, що йому зараз справді хотілося — знайти свого Карцелія і переконатися, що з ним все гаразд.

Як він знепритомнів, Лоран навіть не зрозумів. Що було темно, що стало темно. Якоїсь миті він просто зрозумів, що не йде. А знов лежить. Слабкість. Нічого не хочеться. Ліжко. Йому дуже хотілося у своє улюблене та м'яке ліжко.

Він знову брів кудись уперед. Суцільна непроглядна темрява. Скільки він так зможе пройти? Лоран відчував, що життя залишає його. У нього занадто багато серйозних ран, і більшість із них продовжують кровоточити.

Світло. Якесь світло попереду. Маленька світла цятка. Туди! Це вихід!

— Карцелій, — ледь чутно прошепотів Лоран.

Він продовжив іти. Чи ні. Не ясно. Але наче світло стало яскравішим і більшим. Тіло подалося вперед, легкий вітерець, знову непроглядна темрява.

***

Почулися якісь голоси. Але Лоран не міг розібрати слова. То була невідома йому мова. Ледве ледве підняв повіки. Світла вузька щілина змусила очі сльозитись. Він спробував поворухнути рукою, але сил в його тілі наче й не залишилося. Лоран зміг лише трохи ширше розплющити очі. Він був усередині якогось приміщення. Дерев'яні стіни з товстого бруса. Він лежав на тапчані. Без будь-якого натяку на матрац.

Рука! У передпліччя, в прожилку між лусочками було щось устромлено. Щось дуже маленьке і гостре, що потім з'єднувалося з довгою трубкою, в якій була червона рідина. Решта тіла майже повністю була обмотана якимись білими та дуже тонкими ганчірками. А ще звук. Такий монотонний та однаковий. Він чув його вперше. Тік. Тік. Тік. Очі почали заплющуватися. Слабкість накотила новою хвилею.

***

Лорану спочатку здалося, що це сон, бо над ним схилилася невідома істота. Вона мала спільні риси з Лораном, наприклад очі, та рот. Дві руки. Дві ноги. Але ось луска. Її не було. Замість неї щось світле, що обтягувало м'язи. Тонка шкіра. А замість десятків рогів на голові довга темна шерсть. А ще дивний випираючий наріст над ротом із двома дірками. Лорану це здалося дуже дивним та неприродним.

Істота відкривала рота і видавала якісь звуки, але четвертий син не розумів їх значення. Не було іклів. Рівні, наче підігнані один під одного зуби. А одяг! Що це за тканина? Та і який яскравий неприродний зелений колір. Немає ґудзиків. Тільки якась лінія на накидці від підборіддя до низу.

Сон став ще дивнішим, коли Лоран опустив очі вниз і побачив, що частина лусочок на його грудях відпала, а на їхньому місці проступала така ж світла шкіра, як і в істоти. І знову цей монотонний звук. Тік. Тік. Тік. Різкий головний біль. Яскравий спалах та сон закінчився.

***

Це виявився не сон. Через якийсь час Лоран знову прийшов до тями й цього разу істота була вже не одна. Світла вовна на голові другого створіння була ще довшою і спадала на плечі. І вбрання. Сліпуче біле, що нагадувало довгу мантію, але без капюшона і з вирізом до середини грудей.

Тік. Тік. Тік.

Одна з істот тримала якусь довгасту пластину, а друга тикала в неї своїми пальцями. Які акуратні витончені та не загострені пазурі. Четвертий син спробував відкрити рота, але виявляється, що нижня частина його обличчя теж була замотана білими тонкими ганчірками. Він не міг говорити.

Істота з довгою шерстю на голові щось сказала Лорану невідомою мовою, а друга перевернула пластину, що світилася. Там дуже каліграфічним почерком були написані знайомі Лорану руни, що складалися в слова:

Безпека

Відпочивати

Скоро допомога

***

Тепер було прохолодно. І сиро. Лоран вкотре розплющив очі й цього разу над ним нависала кам’яна стеля печери. Десь осторонь горіло і потріскувало багаття. Відблиски та тіні від нього гуляли по стелі. Хлопець спробував поворухнутись, але голова була чимось зафіксована. Як і руки, і ноги, і тулуб. Але ось рот був вільний.

— Агов, — прохрипів Лоран. У роті було дуже сухо, він закашлявся.

Спробував ще кілька разів крикнути, але від цього тільки розболілося горло. Четвертий син перестав смикатися і прислухався до відчуттів. Він не відчував ран. І болю. Він був цілком здоровий, за першим враженням. Він вижив!

— Чудно, — пролунав незнайомий голос, — варто було на мить відлучитися, а ти вже прийшов до тями.

— Хто тут? — проскрипів Лоран, не бачачи того, хто говорив.

— Зараз, мить, помовчи, мені треба одягтися, а тобі треба випити відвар. Потім і поговоримо.

Лоран не став суперечити, тому що вимовлені два слова відгукнулися в його горлі колючим болем. Наче жменю цвяхів проковтнув.