Глава друга (Дорм)

У темряві знайомо заскрипів засув, Дорм лише заплющив очі, щоб світло, яке зараз з'явиться в камері, не засліпило його. Тихі кроки, на невеликий дерев'яний стіл поставили щось залізне, судячи зі звуку.

Дорм повільно відкрив повіки. Як завжди, очі поступово звикли до світла від ліхтаря дорфів, і хлопець зміг оглянути себе. Це стало своєрідним ритуалом. Дрібні порізи вкрилися темною скоринкою крові, що запеклася. Великі порізи затяглися за допомогою магії, і тепер подекуди виднілися рожеві лінії. Нігті не встигали виростати — на їхньому місці саднили шматки м'яса. На ногах — опіки, де-не-де навіть пухирі повискакували.

Більше нічого цікавого та нового Дорм на собі не знайшов. Далі — годування. Так завжди. Розпорядок завжди той самий. Катування. Через якийсь час найсильніші рани та хвороби, які чіплялися в цій сирій і смердючій в'язниці, лікував цілитель, ще через якийсь час — годування. А потім все наново. Дорм уже давно збився з рахунку цієї нескінченної низки тортур, лікування та годування.

— Ну… ну давай… — тихо промовив Дорм, звертаючись до людини, яка поралася з чимось там на столі. — Нумо! — вже трохи голосніше. — Носій їжі, ну! Випусти мене! Випусти-и-и-и! — хлопець прокричав з останніх сил, і по щоці потекла одна-єдина сльоза, і та була маленька й скупа, тож навіть до вилиці не добігла.

Чоловік не звернув на нього уваги, висипаючи білий порошок у кашу.

— Чого ви мене тут тримаєте? Випустіть! Прошу... Будь ласка… Виродок, випусти мене-е-е-е!!! — Дорм кричав в істериці, він би навіть заплакав, якби зміг. Одна сльоза за довгий час – усе, що він зміг видавити. Перші разів десять, коли приходив мовчазний носій їжі, він завжди плакав і благав, щоб його випустили. Але потім сльози просто скінчилися. Та й зараз Дорм кричав більше за звичкою, ніж через потребу. Він уже засвоїв: його ніхто не випустить. Його просто катують, нічого не питаючи, лікують, нічого не розповідаючи, і годують.

— Ну наві-і-і-і…

Дорм заткнувся, відкривши рота, бо знав: зараз краще замовкнути й просто їсти. Це перші рази він харкав у носія їжі, випльовував їжу, просто не їв. А зараз Дорм порозумнішав. У цей момент треба не говорити, не кричати, а просто їсти.

Чоловік присів поруч із хлопцем і жерстяною ложкою почав засовувати йому в рот кашу. Вона була завжди одна і та ж — надто водяниста, несмачна, але добре вгамовувала голод. Коли з кашею було покінчено, чоловік узяв зі столу три шматки курячого вареного м'яса, по черзі згодував їх Дорму, потім дозволив йому випити кухоль води та пішов, забравши з собою порожній посуд.

У в'язниці знову стало темно. Дорм сперся на холодну стіну, він уже давно не відчував холоду, бо звик до нього, і заснув.

Розбудив його брязкіт засува. Хлопець не розплющив очі, а лише гірко посміхнувся.

— Ну, привіт, красиві оченята.