Глава 2 (Найманці)

— І що ж в вас такого особливого? Так, пальці, очі, близнюки, то зрозуміло, але щось мені підказує, що це не все…

— А ти мені теж дай відповідь, навіщо ми знадобилися вашому ватажку?

— Ти що, недоколиханий? Якби я знав, я б тебе не питав, що в вас такого особливого... І він не наш ватажок, ми просто найманці, яких найняли, усік?

— Тоді ми звичайнісінькі близнюки, усік?

— А ти чого такий борзий? — різко підірвався Ал зі свого місця.

— Чув таку приказку: «Як ти ставишся до оточуючих, так і вони до тебе»? — спокійно відповів Рі-ім, сидячи на стільці.

— Найрозумніший?

— Та розумніший за деяких.

— Ал, припини, не вистачало, щоб нас ще з лікарні вигнали, — сказала Элена ненароком ставши між чоловіками.

— Нехай спробують це зробити.

— Ти дебіл?

Питання Элени поставило найманця в безвихідь. Він такого явно не очікував.

— Слухай білявку, вона явно знає, що каже, — спокійно промовив близнюк.

Відповідь була миттєва, але її ніхто вже не почув, тому що рот Ала огорнув фіолетовий серпанок.

— Так, годі собачитися, Рі-ім, підеш зі мною, треба роздобути нову машину.

Високий найманець примружив очі, голосно пирхнув, розвернувся і, відчинивши двері, зайшов до палати Орума. У коридорі залишилися близнюки, Калеб та Єлена.

— Ну, ми вас поки тут почекаємо, — сказала відразу найманка, коли двері в палату зачинилися. Калеб без зайвих слів пішов надвір, близнюк пішов за ним.

— Пробач Рі-іма, — тихо промовила близнючка, дивлячись у підлогу.

— Не вибачайся, це не твоя провина. Та й взагалі, це мені треба за цього запального  недоумка вибачатися, — примирливо відповіла Єлена.

— Вибачення прийнято, — радісно відповіла Ур-ра.

Єлена у відповідь мовчки встала зі стільця, відчинила двері в палату і промовила:

— Раз поки з'явилася вільна хвилинка, я схожу до зруйнованої вежі й пошукаю свого меча, побудь тут.

Після цих слів найманка різко відскочила убік, а з дверей вилетів Ал, і на ходу одягаючи плащ, почав кричати через плече:

— Ага! Зараз! Стежити за калікою та дівчиськом, ще й безкоштовно! Я сам знайду твого меча.

Єлена сіла на стілець, заплющила очі й важко зітхнула. Іноді їй здавалося, що грізний найманець Алпачін — це дурненька і шкодлива дитина, якій за сорок.

— Якщо хочеш, я можу сказати тобі, в якому стані зараз твій друг, — доброзичливо запропонувала Ур-ра не зовсім правильно розтлумачивши поведінку Єлени.

— То як же?

— Ну я досить непогано володію магією лікування, — сором'язливо відповіла близнючка.

— Ні, незабаром має підійти головний цілитель, там і дізнаюся про стан Орума.

— Так от як звати дорфа. Хм. Цікаве ім'я.

Єлена не хотіла нічого відповідати. Ця доброзичливість і наївність у голосі Ур-ри починали її бісити. Так зазвичай поводяться або повні дурепи, або дуже хитрозроблені стерви.

— Тоді можна я тебе попрошу про одну послугу? — підлесливо спитала ірні.

— Ну.

— Раз у нас поки є маленький перепочинок, можна я відлучуся буквально на десять хвилин, це дуже важливо, я мушу допомогти одному маленькому та беззахисному другу.

Єлена повернула голову до Ур-ри й запитливо подивилася на неї.

— Я тебе дуже прошу, цей друг дуже важливий для мене, як і тобі важливий Орум. Ти бачила, що твориться на вулиці, він сам там не виживе.

— Ти ж розумієш, що я тебе не можу відпустити поодинці.

— Ну будь ла-а-аска, це дуже важливо, — майже вже схлипуючи промовила ірні.

— Ні.

— Він там помре! І його смерть буде на твоїй совісті.

— Повір, на моїй совісті вже багато смертей, однієї більше, однієї менше, нічого особливо не зміниться.

— Я… я… я — дівчина вже ось-ось майже розплакалася, але несподівано її очі широко розкрилися і вона випалила з надією в голосі: — я можу зробити так, що Орум прийде до тями. Я так розумію, що ми дуже скоро звідси поїдемо, а головний цілитель не поспішає вам на допомогу.

— І як же ти його приведеш до тями, якщо навіть цілитель із багаторічним досвідом не може цього зробити?

— Насправді це можливо і для цілителя із середніми вміннями, просто на це треба багато сил і достатньо мотивації, а якщо ти мене відпустиш, то я маю і перше, і друге.

— А ти, як я подивлюся, не така вже й наївна дурочка, яку з себе корчиш.

— Не треба приймати доброту за дурість. Ну то що, ми домовилися? — посміхнувшись і простягнувши руку, спитала Ур-ра.

— Давай ти спочатку зробиш так, щоб Орі прокинувся, а потім я подумаю про твоє прохання.

— Єлено, я тебе прошу, мені треба йти негайно, а щоб привести Орума до тями потрібен час, — з благаючим поглядом промовила ірні.

— Саму я тебе не відпущу, але якщо ти кажеш, що тут лише десять хвилин, то сходимо разом, я думаю за цей час старого каліку ніхто не вкраде.

Ур-ра пискнула від щастя, підлетіла зі стільця і ​​дуже часто закивала.

Дівчата вийшли надвір і швидким кроком попрямували вулицею вздовж будинків. На жаль, дива не трапилося, і місто саме по собі не відновилося. Навколо була розруха і в повітрі витало ледь відчутне почуття розпачу. Через пару, майже спалених до попелу кварталів, Ур-ра несподівано взяла Єлену за руку і тихо промовила:

— Дякую тобі, ти добра.

Найманка різко відсмикнула долоню і з силою штовхнула дівчину в плече.

— Послухай мене, Ур-ро, ми з тобою не друзі, не колеги й навіть не знайомі. Ти скалка, яка з'явилася на нашій дупі і яку ми довго шукали, але тепер, коли знайшли, замість того, щоб різко висмикнути, ми повинні її повільно викручувати, без найменшого поняття, коли вона вилізе і коли можна буде спокійно зітхнути. І те, що я тобі зараз допомагаю, це не по душевній доброті, а, тому що це вигідно нам обом! Зрозуміло?

— Які чудові шкури й без охорони, — несподівано пролунало з-за найближчого кута загаженого сажею скляного будинку ірні.