Глава I (Лоран)

— Лоране, вставай!

— Я не сплю.

  — А чого тоді ніжишся в ліжку? Ти не перший, не другий, і навіть не третій син, а лише…

  — Я знаю! Не треба мені нагадувати щоранку, що я лише четвертий у черзі на здобуття титулу Намісника Червоної гори.

  — Твій батько дав мені чітко зрозуміти, що ти не мусиш забувати, де твоє місце! Вставай, швидко! Час працювати!

  — Цікаво, чи він платить тобі за кожне таке нагадування чи гуртом одразу на кілька днів уперед?

— Гуртом, — хитро відповіла Моргуна, почувши бубніння юного пана, заглушене ковдрою.

  — Добре, встаю, — Лорану коштувало чималих зусиль вгамувати роздратування, що бушувало всередині, і надати словам дружнього і покірного тону.

Головній помічниці Червоного загону цього було достатньо, тому вона швидко покинула Лоранові покої і він нарешті відкинув ковдру. Чи то його маніпуляції зі своїми емоціями та голосом справді виходили на новий рівень, чи Моргуна просто вирішила не витрачати дорогоцінні нерви на четвертого сина Намісника Червоної гори й пішла займатися своїми справами.

Сонячні промені, що пробивались крізь напівпрозорі штори, змусили мешканця величезної кімнати задоволено хмикнути. Нарешті цей дводенний мерзенний дощ закінчився.

Швидко вибравшись із ліжка і накинувши м'який халат, Лоран підійшов до невеликого кам'яного столика. Акуратно виточена стільниця лаконічно переходила в величезну брилу на півстіни, одна з граней якої була виготовлена зі світлого напилення, здатного смутно віддзеркалювати зовнішність підійшовшого.

Лоран провів рукою, покритою темно-сірою лускою по випираючому підборіддю, з таким же покриттям шкіри. Між деякими лусочками на нижній частині обличчя проглядалися чорні гострі нарости. Взявши до рук невеликий пористий камінь, четвертий син Намісника почав неквапливо сточувати цю «щетину». Коли з підборіддям було закінчено і кілька пар рогів на голові теж були вкорочені, він зайнявся чищенням іклів, спритно орудуючи великою щіткою та маленькою загостреною паличкою.

— Та красень, красень, — пролунав дзвінкий дівочий голос з боку дверей.

— Хоч би постукала, чи покашляла, для пристойності, — не відриваючись від чищення загострених різців, пробубнив Лоран.

  — А ти соромишся?

  — Чого тобі треба?

— Моргуна наказала принести тобі чистий одяг.

— Щоб через півдня він знову став брудним? — четвертий син Намісника, а за сумісництвом і наймолодший керівник Червоного загону за весь час існування Червоної гори, нарешті закінчив із ранковим туалетом і розвернувся до володарки прекрасного голосу.

— Звичайно, адже саме для цього ми й премо кожен вечір твій одяг, — грайливо відповіла Дорнана, племінниця Моргуни.

Сьогодні на ній була одягнена легка довга спідниця та червоний корсет, який добре поєднувався з її яскраво-бордовою лускою. Лоран навіть трохи задивився на туго підтягнутий бюст.

— Не забудь, сьогодні ввечері передостання репетиція, ти маєш прийти, у тебе одна з головних ролей, — кокетливо посміхнулася Дорнана, не пропустивши блукаючого погляду Лорана по її фігурі.

— Ти краще замість розмов, зайнялася б своїми обов'язками, щоби встигнути все зробити до цієї самої репетиції.

— Ось твої речі! — з награною образою вимовила племінниця Моргуни, але розвертаючись, легенько провела пальцями по своїх милих червоних ріжках, що всіяли її голову і росли вістрями назад.

Лоран усміхнувся. Судячи з усього, після репетиції театральної постановки, на нього чекала ще одна безсонна ніч у компанії цієї грайливої бестії.

Легкі, майже невагомі штани та сорочка бежевого кольору пахли свіжістю та фруктами, що, невідомо чому, помітно підняло настрій Лорану. Швидко одягнувши речі, обувши шкіряні черевики, і туго затягнувши червоний пояс, четвертий син Намісника нарешті вийшов зі своїх покоїв і попрямував на спільне подвір'я, де чекали на вказівки його підлеглі.

Довгий низхідний коридор, видовбаний у горі, як і покої Лорана, невеликий передбанник унизу, широкий прохід, і ось він нарешті вийшов на вулицю.

Свіже гірське повітря і спритно зловлені печерні горіхи, які кинув йому один із хлопців, що працювали у Червоному загоні, і настрій четвертого сина Намісника став ще добродушнішим.

Він звично окинув поглядом високогірну місцевість і свої нинішні «володіння», якщо їх можна було так назвати. Дахи та стіни всіх будівель мали червоний колір. З давніх-давен мешканці цієї гори фарбували свої будинки в червоний, від сюди й пішла назва. Щоб виділятися з-поміж інших, жителі Червоної гори ще й обов'язково носили якийсь елемент одягу даного кольору. Насправді таке маркування легко давало уявлення, звідки незнайомець, варто було лише помітити на ньому червоний, жовтий, синій або зелений елемент гардероба.

— Ну що, як почувається Карнаган? — одразу ж узявся за справу Лоран, спритно здираючи синю шкірку з горіха своїми пазурами.

— Вночі ми ще раз обмазали його рану хворною маззю, на ранок кров перестала сочитися з рани, але ваш батько не скоро зможе осідлати його.

Ця звістка увігнала гарний настрій Лорана в печеру тривожності.

— А що з вогнеящірами моїх братів?

— Карнілав і Кардоній тільки-но повернулися з ранкового полювання і почуваються чудово.

— Добре, — хлопець нарешті розібрався зі шкірками обох горіхів і з задоволеною усмішкою закинув їх у рот.

Ретельно пережовуючи сніданок, і трохи жмурячись від сонячних променів, Лоран помітив, що за останні пів року його підлеглі сильно змінилися у своїй поведінці. Раніше б, коли його тільки призначили керуючим Червоним загоном, під час такої довгої паузи вони просто розійшлися б кожен по своїх робочих місцях, зараз вони чекали вказівок.

— Так! Значить так! Перша та друга бригада готують Карнілава та Кардонія до приходу моїх братів, а я з третьою бригадою підемо подивимось на стан Карнагана. Мій вогнеящір уже повернувся з полювання?

— Карцелію ще немає, — відповів хлопець, який кинув Лоранові горіхи.