Пролог

Заліччя було невеличким селищем — своєрідним перевальним пунктом для торговців та мандрівників, які їхали з Аваласу до Митра і назад. Два великі міста були в одному дні шляху один від одного, а невелике селище Заліччя розташовувалося якраз посередині. Мандрівники могли залишитися тут на ночівлю, поповнити провізію, відпочити, а вранці рушити далі. Цілком зручне місце, яке обмилували колись підприємливі люди та організували невелике село із заїжджим двором, десятком магазинів, великою таверною та парою забігайлівок. На жаль, Заліччя більше не існувало.

Вночі чорний вогнеящір напав на це тихе та спокійне місце. Серед нечисленного населення вижили лише Марука, яка працювала на кухні в таверні, її сестра Ліана, яка переважно розносила напої по столах, та їхній батько Амов, який там усім заправляв. Під час нападу вони у підвалі займалися прибиранням, і це здебільшого допомогло їм вижити. У підвалі була кам'яна кладка та сталева обшивка стелі. Кмітливий дорф, який керував будівництвом таверни багато років тому, умовив тоді Амова встановити металевий прошарок між стелею підвалу та підлогою першого поверху, запевняючи, що це допоможе продуктам довше зберігатися. У результаті, на швидкість псування їжі це ніяк не вплинуло, проте зараз врятувало сім'ю.

Поки основна частина таверни горіла, а вогнеящір розривав у селищі всіх і вся, родина перечекала атаку у підвалі, якого вогонь не торкнувся. Коли все затихло, трійця змогла вибратися надвір через другий запасний вихід. Побачене ставило величезний хрест на майбутньому цього колись теплого й затишного, а нині знищеного місця. Від їхнього закладу залишилися лише наполовину згорілі чорні стіни, зруйнований дах і попіл.

На світанку дощ зливою ринув із неба, і пожежа, яку залишив після себе вогнеящір, нарешті вщухла. До обіду батько з дочками лазили серед останків таверни, шукаючи щось вціліле і ще придатне для використання. Коли вони обстежили половину руїн і викотили назовні величезний казан, який лише забруднився сажею, батько вирушив поспати на купі речей під кволим тентом трохи осторонь. Амову було вже далеко за шістдесят, і організм вимагав відпочинку. Ну а дочки під зливою, з похмурими обличчями, продовжували копирсатися в попелі.

Коли дощ почав потроху вщухати, на дорозі, що проходила біля таверни, з'явився фургон. Старий, проржавілий, із запітнілими шибками. Машина повільно під'їхала до залишків будівлі й зупинилася серед напівзгорылих воріт. Марука та Ліана вибігли на звук з усмішками на обличчях, намагаючись на ходу обтрусити брудні накидки та довгі спідниці. Незнайомці навряд чи змогли б їм чимось допомогти зараз, але, можливо, вони хоча б допоможуть довезти сестер, батька та їхні речі до міста.

Дівчата підбігли до фургона, двері відчинилися, і радість на їхніх обличчях зникла. З машини по черзі вилізли четверо чоловіків, від яких сильно несло алкоголем. Всі неголені, у чорних плащах з латками, один у крислатому чорному капелюсі, один лисий, двоє в каптурах.

— Красуні, а що сталося з селом? — весело спитав власник капелюха, роздивляючись те, що залишилося від таверни.

— Вночі вогнеящір напав, — впевнено відповіла старша Марука, повільно відходячи назад і відводячи рукою сестру за спину.

— Погано, ми думали тут зупинитися, — подав голос один із тих, хто був у каптурі.

— Може, вам допомогти, красуні? — з усмішкою спитав мужик у капелюсі, і всі четверо весело зареготали.

— Ні, дякую, ми самі впораємося, — Марука намагалася говорити чітко і впевнено, але всередині відчувала, що будь-якої миті її голос може здригнутися від страху.

— А є тут ще хтось, чи тільки ви?

— Ще батько, двоє наших братів і дві родини — вони там, за будинком, ось-ось мають вийти, коли ми почули шум машини, то й вони, напевно, теж.

— Ага, ага, чекаємо, — мандрівники знову зареготали й цілеспрямовано рушили на дівчат. Їхні погляди були недобрими і те, що вони мали намір зробити з дівчатами, ясно читалося на обличчях.

— Ліано, біжи! — крикнула старша сестра, штовхнула молодшу убік, а сама кинулася на лисого, який був найближче до неї. Дівчина нігтями вп'ялася в обличчя недоброзичливця, але чоловік у капелюсі різко відсмикнув її за плечі, й Марука впала в багнюку.

— Я другу зараз приведу! — крикнув один із тих, хто був у каптурі, і побіг до руїн будинку.

Молодша із сестер у цей час намагалася відчинити двері, що вели до підвалу. Дівчина вирішила, що сховатися там — найкращий варіант, але двері були запасними, тому ніяк не хотіли піддаватися: ними користувалися дуже рідко, петлі проіржавіли.

Ліана відчула, як хтось схопив її за плече і смикнув назад, дівчина повалилася на спину, і на неї відразу згори накинувся чоловік у каптурі. Він притис її ногами та рукою, другою рукою порався з ременем на своїх штанах.

Дівчина вже збиралася закричати, хоч і знала, що це не допоможе, але мандрівник, який напав на неї, раптом завмер, утробно захрипів, а з його горла виринуло широке трикутне лезо.

Тіло обм'якло й навалилося на Ліану, обливаючи її обличчя теплою кров'ю. Дівчина завмерла й дивилася вперед. Їй перехопило подих. Над нею нависла постать у чорному плащі з накинутим капюшоном. Обличчя приховувала чорна сталева маска з вузькими щілинами для очей у вигляді ромбів та одним горизонтальним прорізом на рівні носа. В одній руці у незнайомця був меч з дивним лезом у вигляді серпа, а в другій — якийсь широкий трикутний кинджал з незвичайним руків'ям, що розташовувалося перпендикулярно до леза.