Пролог

Заліччя було невеличким селищем, такий собі перевальний пункт для торговців та мандрівників, які їхали з Аваласу до Митра і назад. Два великі міста були в одному дні шляху один від одного, а невелике селище Заліччя знаходилося якраз посередині. Мандрівники могли залишитися тут на ночівлю, поповнити провізію, відпочити, а вранці рушити далі. Цілком зручне місце, яке обмилували колись підприємливі люди та організували невелике село з заїжджим двором, десятком магазинів, великою таверною та парою забігайлівок. На жаль, більше Заліччя не існувало.

Вночі чорний вогнеящір напав на це тихе та спокійне місце. Вижити серед нечисленного населення змогли лише Марука, яка працювала на кухні в таверні, її сестра Ліана, яка переважно займалася рознесенням напоїв по столах, та їхній батько Амов, який там усім заправляв. Під час нападу вони у підвалі займалися прибиранням, і це здебільшого допомогло їм вижити. У підвалу була кам'яна кладка та сталева обшивка стелі. Кмітливий дорф, який керував будівництвом таверни багато років назад, умовив тоді Амова встановити металевий прошарок між стелею підвалу та підлогою першого поверху, нібито це допоможе продуктам довше зберігатися. У результаті, на швидкість псування їжі це ніяк не вплинуло, проте зараз врятувало сім'ю.

Поки основна частина таверни горіла, а вогнеящір розривав у селищі всіх і вся, родина перечекала атаку у підвалі, якого вогонь не торкнувся. Коли все затихло, трійця змогла вибратися надвір через другий запасний вихід. Побачене ставило величезний хрест на майбутньому цього, раніше теплого і затишного, а нині знищеного, місця. Від їхнього закладу залишилися лише наполовину згорілі чорні стіни, зруйнований дах і попіл.

На світанку дощ зливою ринув з неба і пожежа, яку залишив після себе вогнеящір, нарешті вщухла. До обіду батько з дочками лазив останками таверни, шукаючи щось вціліле і ще придатне для використання. Коли вони обстежили половину руїн і викотили назовні величезний казан, який лише забруднився в сажі, батько вирушив поспати на купу речей під кволим тентом, трохи осторонь. Амову було вже далеко за шістдесят і організм вимагав відпочинку. Ну а дочки під зливою з похмурим виглядом продовжували копошитися в попелі.

Коли дощ почав потроху вщухати, на дорозі, що проходила біля таверни, з'явився фургон. Старий, проржавілий, із запітнілими шибками. Машина повільно під'їхала до залишків будівлі й зупинилася серед напівспалених воріт. Марука та Ліана вибігли на звук з усмішками на обличчях, намагаючись на ходу обтрусити брудні накидки та довгі спідниці. Незнайомці навряд чи змогли б їм чимось допомогти зараз, але може вони хоч допоможуть довезти сестер, батька та їхні речі до міста.

Дівчата підбігли до фургона, двері відчинилися і радість на їхніх обличчях зникла. З машини по черзі вилізли четверо мужиків, від яких сильно несло алкоголем. Всі неголені, у чорних плащах з латками, один у крислатому чорному капелюсі, один лисий, двоє в капюшонах.

— Красуні, а що сталося з селом? — весело спитав власник капелюха, роздивляючись те, що залишилося від таверни.

— Вночі вогнеящір напав, — впевнено відповіла старша Марука, повільно відходячи назад і відводячи рукою сестру за спину.

— Погано, ми думали тут зупинитися, — подав голос один із тих, на кому був каптур.

— Може вам допомогти, красуні? — з усмішкою спитав мужик із капелюхом і всі четверо весело зареготали.

— Ні, дякую, ми самі впораємося, — Марука намагалася говорити чітко і впевнено, але сама всередині відчувала, що будь-якої миті її голос може здригнутися від страху.

— А є тут ще хтось, чи тільки ви?

— Ще батько, двоє наших братів і дві родини, вони там, за будинком, зараз мають вийти, коли ми почули шум машини, то й вони, напевно, теж.

— Ага, ага, чекаємо, — мандрівники знову зареготали й цілеспрямовано рушили на дівчат. Погляди їх були не добрими і те, що вони мали намір зробити з дівчатами, ясно читалося на обличчях.

— Ліано, біжи! — крикнула старша сестра, штовхнула молодшу убік, а сама кинулася на лисого, який був найближчим до неї. Дівчина нігтями вп'ялася в обличчя недоброзичливця, але чоловік у капелюсі різко відсмикнув її за плечі й Марука впала в багнюку.

— Я другу зараз приведу! — крикнув один із тих, хто був у каптурі, і побіг до руїн будинку.

Молодша із сестер у цей час намагалася відчинити двері, що вели до підвалу. Дівчина вирішила, що сховатися там — найкращий варіант, але двері були запасними, тому ніяк не хотіли піддаватися, ними користувалися дуже рідко, петлі проіржавіли.

Ліана відчула як хтось схопив її за плече і смикнув назад, дівчина повалилася на спину і на неї відразу згори накинувся чоловік у каптурі. Він притис її ногами та рукою, другою рукою він порався з ременем на своїх штанах.

Дівчина вже збиралася закричати, хоч і знала, що це не допоможе, але мандрівник, що несподівано напав на неї, завмер, утробно захрипів, а з його горла вилізло широке трикутне лезо.

Тіло обм'якло і навалилося на Ліану, обливаючи її обличчя теплою кров'ю. Дівчина завмерла і дивилася вперед. Їй перехопило подих. Над нею нависла постать у чорному плащі, з накинутим капюшоном. Обличчя приховувала чорна сталева маска, з вузькими щілинами для очей у вигляді ромбів та одним горизонтальним прорізом на рівні носа. В одній руці у незнайомця був меч, з дивним лезом у вигляді серпа, а в другій — якийсь широкий трикутний кинджал з незвичайним руків'ям, що розташовувалося перпендикулярно до леза.

Незнайомець сів навпочіпки, відсмикнув плащ трупа, не звертаючи жодної уваги на живу дівчину, забрав у розбійника невеликий ніж, мішечок з грошима і побіг у той бік, де зупинився фургон.

Дівчина зсунула з себе важкий труп, встала і не звертаючи уваги на бруд і кров, що стікали з неї струмками, побігла за незнайомцем. Що йому треба? Що він робитиме далі? Вона зупинилася біля краю вцілілої стіни, і акуратно виглянула звідти.

Незнайомець з мечем беззвучно і в напівприсіді йшов до бандитів, які збиралися скористатися Марукою, притуливши спиною до фургона.