"Руйнівні Сили"

Я розповім вам одну дивну історію
Про те як руйнівні сили нищать долю!
Людство прагне влади та багатство,
Заради цього, начхати на людське щастя!
Все можуть зробити,щоб дійти до цілі,
Зрадити кохання,душу вщент розбити!
Через почуття щирі підло переступити,
Та ні хто з людей за це не буде винити!
Я відчув давно,на собі ці жахливі сили,
Коли покохати вперше довелося мені!
Божилися спочатку,що почуття навзаєм,
Потім гралися,з мрійливим коханням моїм!
Топтали думки,які намагався тихо донести,
Ставили в ніщо,мої тайні бажання щоденно!
Я все спостерігав,та тримав у середині себе,
Бо розумів, нічого щирого з цього не вийде!
Я був сам на початку свого дорослого шляху,
Та зрадили мене,той хто рідним для мене був!
В спину наніс,болючі порізи гострим ножем,
Но це як виявилося,сподобалося дуже всім!

2
Наступні злі чари,руйнують людину зовні
Плітки та заздріть завжди несуть гниль в собі!
Те чого ти добився сам відібрати хочуть 
Підло збрехати,перед чесними тобі людьми!
А люди повірять,не зважаючи на твою правду,
Будуть вважати тебе тим,що там скажуть!
Багато інших, ходять з тобою поряд,питають,
Завжди з кимось зранку стосунки виясняють!
Бо слова зовсім для них значення не мають,
Кажуть не думаючи,щоб серце поранить!
Від заздрів руйнується відношення людей,
Немов підглянули в закрите подвір'я,
А потім на вулицях з іншими обсудять тебе!
Ким ти окажешся в такому положенні речей?
Ну коли людину починає стосуватися плітки,
Коли він сам став увагою для балачок рідних
Тоді руйнуються всі відносини з іншими,
Починає все тримати у середині своєї душі!
Щоб не зламали те,що було роками викопано

3
Бабуся похила ледве залізла у маршрутку,
Повно людей,місця навіть уступити не можуть!
Два підлітка дивлячись на неї,з місця не з рушають!
Прийдеться стояти,до кінцевої зупинки своєї
Навколо багато,не поваги до простих людей!
Пройдуть мимо,коли плаче від голоду дитина,
То двері гепнуть перед самими твоїми очима! 
Навіть пробачення не попросять за вчинки!
Неповага завжди була зрадниця людини,
Вона руйнує серце,роблячи його черствим
Не помічає людина ні кого,крім самого себе!
Життя проживає,немов цар він на всій землі,
А кожна людина,повинна бути на своїй межі!
Но вищі сили,бачать добре таку людину в небі,
В очах він кожного,немов яблука не спіле,
Яке ось-ось згніє та загине,та на землю впаде!
Дивлячись на таких, кров'ю наповнено серце,
Що носить земля,таких підлих нигіднів ще,
Та серед думок,які немов зоряне небо чисте,
Сподіванням що зміняться, тихесенько жевем!