Глава 12

Прокинулась я в хорошому гуморі. Пригоди чекали на мене. Останнім часом їх навіть трішки забагато. Я усміхнулась та пішла у ванну. Після душу зібрала свої баночки з різними сумішами для догляду. Мама вже снідала на кухні:

- Доброго ранку, сонце !

- І тобі доброго

Відповіла я. Далі взяла хліб та сир з холодильника щоб зробити гарячі тости. Заварила чай та чекала сигналу мікрохвильової печі. Усіма цими буденними діями я намагалась приховати свої хвилювання. Мама спитала мене:

- Наскільки я розумію, ти вирішила що я тебе повезу на кордон?

Це питання я залишила без відповіді. В моїй голові була повна каша. З одного боку я не хотіла щоб мама так довго їхала туди і назад, а після йшла на зміну. З іншого ж боку, я не хотіла їхати автобусом. Трохи довше побуду з нею. Не знаю коли повернусь.. Влітку чи вже через півтори року. А можливо на різдвяні свята.

Після сніданку я пішла в нашу районну клініку аби забрати свої аналізи. Незважаючи на те що тут вже не звертають уваги на пандемії, туди куди я їду аналізи будуть обов’язковими. Я вирішила зупинитись в будиночках для студентів, які оплачує університет. Додаткових грошей щоб знімати квартиру у нас не було.

Щодо університету. Мені випав шанс навчатись в Копенгагенському університеті, на тому ж курсі що й тут – журналістика. Він є одним з найстаріших навчальних закладів в Північній Європі та найбільшою навчально-дослідною установою Данії. Мене чекає закінчення третього курсу там і перехід на четвертий. Таким чином я здобуду рівень бакалавра.

Коли повернулась додому не змогла знайти маму. Вирішила що вона вийшла в магазин чи щось типу того. В моїй кімнаті вже очікувала величенька синя валіза та ручна поклажа. Беру з собою багато речей адже не знаю чи буде змога щось купувати там. Ну і хочеться привезти частинку дому з собою, аби не почуватись самотньо.

Відкрила список, звірила чи не забула чогось раптом. Зупинилась посеред квартири та оглянула її. Хотілось не забувати її в спогадах. Мама так і не повернулась і тому я вирішила подзвонити до неї. Мій літак у Варшаві вилітає о другій ночі, а виїхати з дому потрібно через години дві точно. Коли розблокувала помітила дві смс.

“Сонце мене викликали на термінову операцію. В місті відбулось ДТП, багато жертв.. Якщо встигнеш до мене заскочити, щоб попрощатись – буду дуже рада.”

Я стояла в шоці і не розуміла що мені робити. Чому маму завжди викликають у її законні вихідні? Хіба вона єдиний лікар? І як цікаво мені їхати? Та коли я переглянула наступне повідомлення то зрозуміла яким чином мама вирішила загладити свою вину.

“Привіт, буду через тридцять хвилин біля тебе. Якщо потрібно допомогти з валізою – пиши”

Ситуація розвивалась так стрімко що я присіла. Коли Артем надіслав це смс? Так він напевно вже десь поруч. Виглядаю у вікно. Чорт, так він вже тут. Швиденько натягую куртку та черевики. Закриваю квартиру та якимось чудом затягую валізу у ліфт.

- Привіт, рада бачити тебе…

Виходжу з під’їзду та кажу я. Почуваюсь трохи не зручно, адже ще буквально декілька днів тому ми бачились під цими ж дверима.

- Чому не сказала що їдеш саме сьогодні?

- Пробач.. стільки думок.. стільки справ потрібно було встигнути до від'їзду..

Розгублено кажу я. Він бере мої речі та закидує в багажник. Я пояснюю що хочу ще заїхати до мами, на що він беззаперечно погоджується. Ми добираємось швидко і я виходжу. Артем залишається в автівці. Забігаю в медзаклад та телефоную мамі. Гудки не встигають піти як бачу її. На очах сльози..

- Мамо ти що.. не плач

- Золотце, мені так шкода що я не зможу відвести тебе..

 Я обіймаю її та сама починаю плакати. Здавалось ніби у нас ще так багато часу. І ось ми вже стоїмо і прощаємось. 

І раптом мама знімає з руки браслет подарований татом і каже мені:

- Нехай це завжди буде поруч з тобою. Щось типу згадки про сім’ю..

- Ти думаєш я забуду про вас? Буду телефонувати щодня ! Обіцяю !

Мама злегка усміхається та трішки заспокоюється. Мені пора. Ми обоє це знаємо тому я цілую її у щоку та вибігаю.

Сідаю назад в автомобіль, після чого ми рушаємо. Все відбувається надто швидко. Я увляла собі поїздку в Данію зовсім не так. Від тата не має новин. Його голосу не чула вже близько місяця. Це різдво минуло теж не так. А ще я зустріла Артема, який зараз сидить поруч та везе мене десь в невідомість. Саме зараз мене переповнює бажання зупинитись. Байдуже на мрії. Байдуже на важку працю та плани. Хіба це все зробить мене щасливою, коли рідні так далеко?

Та я мовчу. Не вимовляю ні слова. Артем заводить розмову про навчання ніби помічаючи моє хвилювання тим самим відволікаючи мене. 

Спілкуватись з ним було суцільним задоволенням. Розмова буле легкою, а наші теми змінювались непомітно для нас самих. Лише час від часу він звірявся з картою аби не з’їхати з потрібної нам дороги. Десь посеред розмови про їхнє сімейне кафе я задрімала. Мій організм був до неможливості втомлений.

Важко сказати скільки я так спала. Можливо годину, а можливо усі п’ять. Коли я прокинулась Артем повідомив мені що більшу частину дороги ми проїхали. Та запропонував десь перекусити, на що я радо погодилась. Ми були десь між містами тому великого вибору тут не було. Зайшли в перше місце що потрапило нам на очі. Це була маленька піцерія біля заправки. На диво людей тут не було, а навколо панувала приємна атмосфера. На стінах були цікаві розписи, багато картин. Ми обрали столик на двох з диванчиком. З кухні доносився надзвичайно сильний запах їжі. Мій живіт забурчав, саме коли до нас підійшов офіціант та подав меню. Після декількох хвилин роздуму ми обрали велику гавайську піцу на двох. Для мене фруктовий чай, а для Артема каву щоб було легше в дорозі.

Ми залишились знову наодинці чекати замовлення. Як раптом Артем посерйознішав у вигляді та сказав:

- Мені шкода що ти їдеш.. у нас було так мало часу.

Дивлюсь на нього, а він не відводить погляд від вікна ніби там відбувається щось набагато важливіше.