Глава 11

- Де моя туш? Стоп, я що не помила черевики від болота.. Елін ти нестерпна..

Гасаючи ніби несамовита вигукую я. Усе валиться з рук. Чому я так хвилююсь. Можливо це пастка щоб помститись? Та ні, я б точно здогадалась. Шукаю свій улюблений светр та бачу на ньому..

- Що це? Дирка?

Мої очі збільшуються вдвічі так точно. Коли ці нитки встигли розійтись. Натягую штани та намагаюсь виправити ситуацію.

- Так Елін речі можуть рватись..

З посмішкою на обличчі повторює мама, яка щойно відчинила двері. Як вчасно. Підсовую їй светр та дивлюсь поглядом кота зі Шрека. Це спрацьовує. Вона погоджується перетягнути нитки. Я радію і тут вона каже мені:

- Я не помилилась? Ця чорна автівка чекає саме тебе?

- Вже?

Падаючи з крісла кажу я. Швидко обираю інший светр та одягаю шапку. Сьогодні дуже сніжно. На градуснику мінус п’ять. Лапатий сніг покриває м’яким покривалом все навкруги. Місто починають прикрашати, і з’являється віра в новорічне диво. Виходжу з дому та в кількох метрах помічаю авто. Щойно я роблю декілька кроків і виходжу з-за накриття як тут на мене з дерева падає величенька купа снігу. Артем помічає це і виходить мені на допомогу. На його обличчі помітна посмішка. Він вдягнутий в такий ж в’язаний білий светр як і я.. Співпадіння?

Підходить до мене коли я саме намагаюсь струсити з голови сніг.

- Можна?

Запитує та не чекаючи відповіді ніжно торкається моєї щоки прибираючи сніг що розтанув. Далі струшує його з шапки. Я почуваюсь ніби маленька школярка, що вийшла з батьками покататись на санях. Тільки замість них у нас машина. Коли я вже повністю обтрусилась Артем щось витягує з-за спини. У нього в руках я помічаю маленького одягнутого в футболку з логотипом ауді ведмедика.

- Я обіцяв навчити вас водити авто.. Та погода проти цієї ідеї..

Він стоїть дуже близько до мене. Усміхається та покусує нижню губу. У цей момент всі розумні думки зникають з моєї голови. Беру іграшку в руки, встаю навшпиньки та швидко цілую Артема в щоку. Його шкіра така тепла, відчувається легка щетина. Я опускаю очі та кажу:

- Спасибі.. це дуже мило з твого боку..

Кажу та роблю крок назад аби повернутись до нормальної дистанції. Серце шалено гупає а в животі починає крутити. Що це? Я знову розхвилювалась? Признай Елін, цей подарунок розчулив тебе. Та що подарунок, цей чоловік вже давно викрав твоє маленьке сердечко.

Сідаємо в автівку. Артем не заводить двигун. Видихає і повертається до мене та ніби готуючись сказати щось важливе.

- Хочу запропонувати почати наше знайомство спочатку.. Як ви і хотіли..

Я вмощуюсь зручніше і злегка опускаю голову в бік. Дивлюсь на нього та не можу відвести погляд.

- Мені не надто подобається думка що зі мною у тебе такі погані асоціації

Продовжує він. Кутики мої вуст піднімаються у легкій посмішці:

- Тобто ми можемо так легко забути про проблеми що виникли у тебе через моя персону?

- Елін, якщо кажу по-новому. Значить ми забуваємо усе минуле і починаємо новий етап.

Я ствердно киваю та запитую куди ми поїдемо. На що Артем мовчки заводить мотор і каже:

- Зустрічати різдвяне диво !

І ми рушаємо вперед і прямуємо в центр міста. Цього вечора ми багато гуляли вуличками міста. Пили смачну каву та багато говорили. Артем відкривався для мене що-разу все більше і більше. Здавалось що наша історія вже перетнула першу, другу та навіть третю главу. Перед мною вже не незнайомець, про якого я раніше могла лише будувати здогадки. Час минав швидко. Я б сказала надто швидко. Якось ми натрапили на вуличного музиканта. Навколо було багато людей. Всі співали та веселились. Деякі пари навіть танцювали. Ми ж зупинились послухати. Випадково, а можливо й ні Артем торкнувся мої руки.

- Такі холодні.. Давай, нам пора щоб ти не замерзла.

В якийсь момент ми опинились біля мого дому, настав час прощатись. Вийшли з автомобіля. Стоїмо в метрі одне від одного і мовчки спостерігаємо за тим як падає сніг. Сніжинки зовсім маленькі, щойно торкаються руки одразу зникають. На вулицях вже порожньо. Лише ми двоє. Додому повертатись не хотілось зовсім. Ще трішки. Я хочу залишитись в цьому моменті ще трішки. Хто знає що може відбутись завтра знову? Можливо у нас більше не буде такого вечора.

Розумію що потрібно щось сказати або принаймні зробити. Шукаю ключі в сумці. Артем почувши починає слідкувати за моїми діями.

- Уже час?

Каже він не відвертаючи погляд. Чорт не можу так довго дивитись йому прямо в очі. Вже знайшла ключі та далі порпаюсь у сумці.

- Так так вже час. Тобі ще потрібно повернутись вчасно додому. Тобто встигнути до комендантської години.

- Я встигну..

Торкається моєї руки та зупиняє мене. Прикушує нижню губу та робить крок вперед. Ніжно торкається моєї щоки, ще трішки і це були б губи. Ах Артем, чому ти не міг промахнутись?

Я зніяковіло посміхаюсь йому та дякую за вечір. Заходжу в під’їзд і розумію що це був найкращий вечір за останній рік. Опираюсь на стіну та стою ще так якийсь час. Торкаюсь місця де він щойно мене поцілував. Та знову усміхаюсь.

Далі повертаюсь в квартиру та не подаю вигляду аби не було зайвих питань. Завтра Різдво і через декілька днів я маю відкрити нову сторінку свого життя. 

Вранці я прокидаюсь від шуму. Потираю око та піднімаюсь. В квартиру щойно повертається мама з великою коробкою.

- Мам, що це? Ти купила телевізор?

Мама починає сміятись з мене.

- Ну який телевізор? Це коробка з горища. Тут наші різдвяні прикраси.

Точно. Я зовсім забула прикрасити квартиру або ж поставити ялинку. Ми відкрили коробку та поринули у спогади. Цю іграшку ми купували п’ять років тому на ярмарці. А ця ще напевно з молодості мами. Вирішили купити маленьку живу ялинку, чим і зайнялись. Цей день був по-справжньому сімейним. А в квартирі панувала святкова атмосфера.

- Цікаво як там тато..

Сказала я. Мама лиш глянула на мене. Ми намагались не обговорювати цю тему аби не заводити себе в глухий кут. Повідомляли про новини, але щоб ось так згадувати то ні.