Глава 8

Повернувся Артем чорний як хмара. Було помітно, повідомили йому далеко не найкращі новини. А я тут сиджу закутана в плед на якомусь пагорбі. Почуваюсь такою беззахисною.

- Нам пора.

Коротко каже чоловік. Бере свій плед та робить кроки вперед обіцяючи підкинути мене додому. Ми мовчки спускаємось. У повній тиші їдемо до мого дому, лише я інколи вказую куди повернути. В кварталі від будинку я зрозуміла що не хочу закінчувати цей вечір.. А що якщо запропонувати піднятись на чай? Так і зробимо.

- Можливо ти зайдеш на чай або ж лате.

Починаю розказувати які круті види кавових напоїв вмію готувати.

- Це і гляссе чи раф. А можливо тобі сподобається флет вайт? Тільки потрібно по дорозі купити молока.. Так тут є цілодобовий кіоск, не займе багато часу.

Не замовкаючи продовжую я. Та він вже не чує. Через двадцять секунд ми зупинились перед під’їздом. Чи можу я цікавитись деталями? Напевно ні, але хто заборонить.

- Щось сталось? Твій настрій десь зник..

- Так сталось.

- Розкажеш?

Повертаючись до нього обличчям запитую я. Він вимикає фари. Ми опиняємось в повній темряві. Чому ліхтарі поруч з домом не ввімкнені? Так стоп. Байдуже.

- Один з моїх найважливіших клієнтів дізнався про ДТП і вирішив припинити співпрацю з нами. Це якщо коротко, але це справді дуже серйозно..

- Як він дізнався про аварію?

- А це вже хороше питання. Прямо зараз я поїду в контору розбиратись з цим.

Ми сиділи так близько що я відчувала дихання Артема. Його рука розмістилась на моєму кріслі і в якийсь момент мені дико захотілось торкнутись цього чоловіка. Рис обличчя майже не помітно. Лише очі виглядала з під кепки та дивились на мене. В якийсь момент вже не чула слів. Хотілось залишитись в цій машині або ж принаймні далі поїхати з ним..

- Елін?

Його рука торкається моєї. На мить все ніби втрачає будь-який сенс. Артем бере обома руками мою руку і каже:

- Я саме дякував тобі за вечір, але бачу що ти думками напевно вже вдома..

- Ти що? Я просто.. не знаю що зі мною.. продовжуй

- Мені зараз справді дуже не хочеться це визнавати, але коли я вперше прийшов у палату то лише хотів вмовити не писати ту кляту заяву аби не псувати кар’єру. Але коли повертався додому то не міг не думати про тебе і повернувся знову. Елін ти хороша людина, наші прогулянки добряче відволікали мене та нагадали як це жити без роботи.. Не знаю чи ти змогла пробачити мене та таке інше..

- Пробачила..

Тихо промовляю я. Сама не розуміючи що відбувається. В голові лише одне – потрібно терміново забрати довбану заяву.

- Тоді можливо ми побачимось ще раз, але вже без таких приводів. А наприклад десь погуляємо у центрі міста?

- Свідки..

Викрикую я. Артем не розуміє про що я. Опускає брови та ніби запитує що я маю на увазі.

- Можливо хтось бачив аварію та написав заяву?

Говорю я. Інших варіантів ніж приховати свою участь у цьому нема, так сильно я хочу побачитись знову.

- Ти не хвилюйся, якось вирішу це. То як тобі моя пропозиція?

- Супер. Тобто чудова пропозиція.

Трохи соромлячись кажу я. Беру в руки телефон, знаходжу заявку Артема та показую що приймаю її.

- Тепер друзі

Кажу я, намагаюсь усміхнутись та не показати свої хвилювання. Артем починає сміятись, одже його настрій трохи піднявся.

- Я трохи не це мав на увазі.. Але нехай. Тоді я заїду по тебе. Завтра?

Я погоджуюсь, швидко виходжу з машини. Махаю на прощання та забігаю в будинок. Поки піднімаюсь сходами серце вискакує з грудей. Відчиняю двері та опираюсь на них. Боже мій. Що відбувається.

- Елін тобі достатньо одного гарного вчинку і какао щоб відпустити усі гріхи світу.

Кажу сама до себе. Приводжу дихання в порядок. Весь вечір я готувала семінари і ще раз готувала семінари. Моя мрія поїхати в Данію не покидала мене. Навіть шпалери на телефоні у мене були з виглядом на місто Копенгаген. А що якщо подзвонити і запитати чи реально забрати заяву? Набираю. Йдуть безкінечні гудки. Ніхто не піднімає слухавки.

- Та я збожеволію !

Пішла у спальню батьків. Вмикаю новини. А там знову одне й теж. Це лише повертало мої хвилювання щодо тата. Обіцяла не накручувати себе, адже це аж ніяк не допоможе справі. Мама вже зверталась у потрібні органи і цікавилась які наші шанси. Там обіцяли що все вийде, головне не втрачати віри та чекати. Ніби час це єдине що може зараз щось вирішити. Його ім’я та прізвище внесли у списки тепер потрібно дочекатись черги. Прямо на ліжку батьків я і заснула. Вранці першим ділом я побігла у відділок. Вже точно знала куди мені потрібно. Стукає у двері та з нестерпним калатанням серця випалюю все що хотіла запитати. Офіцер шоковано дивиться на мене і просить причини які змусили мене передумати.

- Це особисте, мої погляди на ситуацію змінились

- Вас шантажують?

Та ніхто мене не шантажує. Я просто нарешті зустріла чоловіка що був ідеальним персонажом моєї історії. Його рухи, стиль і манера розмови викликали у мене захоплення з першого ж погляду. Він був успішним у своїй сфері, романтичним та уважним. Дійсно, чому я хочу забрати цю заяву? 

Цих аргументів я не висловила, а інших не змогла знайти. Напевне тому мені і відмовили. Я вийшла та грюкнула дверима. І що робити? Краще б я одразу сказала що заява моїх рук справа, що буде коли він сам дізнається про це. Я сіла на першу лавку що помітила по дорозі. Сьогодні вітряно. Температура впала до нуля і сніжинки літали у повітрі. Я підняла обличчя вгору і дивилась на небо. На календарі вже десяте число, а це означало що мій екзамен вже буквально наступає мені на п’яти. Його поставили на дванадцяте грудня. Але на диво хвилювало мене далеко не це.

Коли я почула сповіщення вже точно знала від кого воно. “Добрий ранок Елін !) як твої справи ? заїду по тебе близько 7 вечора."

Вирішила запитати на пряму як просувається справа. “Якісь новини щодо твого клієнта є?”