Глава 6

Я згадувала що обожнюю місто де живу? Точно не раз і навіть не два. До речі, обрали ми його далеко не випадково. На це нас спонукали декілька факторів. По-перше близькість до моря дуже позитивно впливає на мене. Рідко взимку зустрічаються морози, а літо дуже спекотне. Тут легко можна знайти соковиті та завжди свіжі овочі чи фрукти. По-друге архітектура.. Не можливо пройти повз неї. Почати лише з брукованих вуличок і старовинні дворики, кожен з яких не схожий на інший. А люди? Як їх можна не любити? Їх жарти та щоденний позитив зачаровують. Навіть зараз в дорозі додому, через великі вікна тролейбусу я знову і знову закохуюсь ніби вперше. З такими думками я і потрапила додому. Мама на кухні щось готувала, а я вирішила швиденько прийняти душ. Відкрила свою шафку і на мене випали рушники.

 - Оой, як таке сталось..!

 - Елін, що там у тебе?

У кімнату зайшла мама. Її погляд потрібно було бачити.

 - Коли ти востаннє тут прибирала?

Після ще декількох надокучливих питань у стилі усіх мам я таки прийняла душ. Вийшла з ванної кімнати і залишаючи сліди від мокрих ніг попрямувала на кухню. Мама дивилась новини, та раптом коли побачила мене швидко вимкнула їх.

 - Візьми на вечерю суп.

Сказала вона не дивлячись на мене.

 - Мамо, ти образилась через рушники? Так як їх приберу сьогодні. Чого ти?

Коли мама повернулась я помітила сльози на її обличчі. В цей момент вона підійшла та міцно міцно обійняла.

 - Що сталось?

 - Тато…

 - Що тато..?

Не розуміючи питала я. Мама дивилась мені у вічі і не могла вимовити ні слова. В голові почали з’являтись найгірші варіанти подій, які могли відбутись. Та щоб не вигадувати я просила пояснень.

 - Він потрапив у полон..

Після цих слів мама вже не могла зупинитись. Її сльози стікали по обличчю і далі вниз. На мить в моїй голові серед потоку думок зупинилось все. Я впала на крісло та схопилась за голову.

 - Але ж живий?

Мої слова пролунали так тихо, що на якийсь момент я засумнівалась чи взагалі щось промовила.

 - Живий, але Елін… ми усі добре знаємо що там відбувається

Не припиняючи плакати казала мама. В цей момент в моїх очах набралось повно сліз. Я не хотіла їх випускати. Я не хотіла вірити її словам. Мені не хотілось зовсім нічого. Ми з мамою обнялись міцно як ніколи раніше. Тепер все зрозуміло. Ось чому вона так дивно поводилась останні дні, але ж навіщо так довго приховувати?

Мій біологічний батько загинув коли я лише народилась. Спогадів у мене не було, лише чорно-біле фото на згадку, де він зовсім юним тримає мене на руках посеред нашої старої квартири. Лише в очах цього чоловіка я бачила такий вогник. У ньому я бачила себе - своє точне відображення, зовнішньо ніби дві краплі води. Але мама не розповідала майже нічого, а я в свою чергу розуміла що ця рана ніколи не загоїться. Тому і допитувала бабусю. Потім коли не стало і її ми залишились наодинці з своїми бідами. І сьогодні, після цих слів, у моєму серці ніби щось обірвалось знову.

Коли минуло близько двох годин я повернулась в свою кімнату. Жаги до навчання не було від слова зовсім. Як взагалі можна будь-що робити коли знаєш, що з твоєї рідної людини знущаються. Він десь там далеко, але завжди дзвонив, а ми відправляли посилки з волонтерами. Тепер і остання надія зв’язку обірвалась. Просто лежати і дивитись на тріщину в стелі було безмістовно, я вирішила відволіктись телефоном, що виходило дуже погано. Заходила в різні ігри, та нічого не допомагало. Будувати ферму мені здавалось найбезглуздішим заняттям в цей момент. Тоді напишу комусь, можливо спілкування мені допоможе. Саме в цей момент я знову помітила заявку від Артема.

 - Ти вважаєш що ми друзі? Як ти смієш шукати мене в соціальних мережах, можливо ще будеш дурні жарти кидати?

Зі злістю промовляла я. В той момент в голові переміщалось абсолютно все.

 - Чому приходиш у сні? Хто ти такий, як смієш таке робити, думаєш після одної прогулянки і ніби милої розмови я все пробачила? Ні дорогенький, за свої вчинки потрібно відповідати ! І ти як правознавець маєш це знати як ніхто інший !

Після свого монологу, я вирішила одне. Вранці піду у відділок і таки напишу ту заяву. Не знаю що мене більше вивело, його вигадана дружба чи сон в якому я відчувала те чого б не мала. Моя злість на саму себе кидала в жар. Скинула все зі столу. Там було багато листів з конспектами. На емоціях починаю рвати кожен лист на маленькі шматки. І не просто рвати, а так щоб не залишилось і сліду. Вони розлітаються по усій кімнаті ніби вирізані сніжинки в новорічну ніч. Троянди, що привезла з лікарні встигли перетворитись у гербарій теж полетіли в смітник. Я була готова ламати усе на своєму шляху.

 - Чому життя таке несправедливе?!

Кричала я. Тоді було байдуже що подумають сусіди, хто буде обговорювати. Було байдуже абсолютно на все. Я не готова втратити батька знову. Ось що по-справжньому ніби ніж різало моє серце. Мама прибігає на мої крики та мовчки забирає аркуші з руки. Змушує мене зупинитись та залишається поруч. Не знаю чи вона пробула тут усю ніч, та коли вранці я прокинулась вдома її не було. Лише гарячі млинці та чайник що майже охолонув.

Підійшла до великого дзеркала в коридорі. Такий вигляд налякав навіть мене, лице страшно запухло, очей майже не видно та і ті були неймовірно червоними. Я виглядала ніби людина, яка вже тиждень хворіла. Це все доповнював мій гіпс на правій руці. Так почались вихідні. Проте чи хотілось відочивати? Вирішила перекусити і коли вже мила посуд згадала про заяву.

- Ну що ж, якщо так вирішила. Значить потрібно закінчити цю справу.

Прийняла душ, зробила легкий макіяж щоб не налякати поліцейських та вийшла з дому. Відділок розташований в трьох кілометрах, але чи могло це зупинити мене? Правильно, цю дівчину вже не спинити. Сіла на перший кращий автобус та через двадцять хвилин опинилась на місці. Довго не роздумуючи відчинила двері та звернулась по допомогу до жінки яка судячи з форми працювала тут. Мене провели надто довгим коридором та вказали двері. Коли я залишилась наодинці і витягнула руку щоб доторкнутись до них всередині відчула сильне поколювання. Вирішила що це від хвилювання і сумнівів тут аж ніяк бути не може.