Глава 4

Кінчиком пальця доторкнулась до троянди. Квіти ніжно рожевого кольору. Це кущова троянда, моя улюблена. Усміхнулась, таки приємно коли вгадують з подарунком. Взяла телефон зайшла в соц. мережі. Там нічого нового не було. Та одне фото привернуло мою увагу. Це фотографія моєї одногрупниці з її хлопцем. Інколи дивлюсь на парочок і так заздрісно. Теж би хотіла мати другу половинку, проводити час разом. Доповнювати одне одного, йти разом до цілей. Але часу в мене ніколи не було. Спочатку шкільні екзамени для вступу в універ, що зайняли шалену кількість часу. Я мала додаткові заняття з репетиторами щодня. Можна сказати що я не жила а виживала. Схудла за цей час страшно. З своїх стандратних шістдесяти до сорока восьми. Батьки лякались такими змінами та говорили зі мною на тему навчання. Але мене вже було не зупинити і я вступила на омріяний бюджет, там вже трішки розслабилась і повернула кілограм п’ять, що додали мені впевненості в собі. Життя йшло, я багато читала, пробувала писати власні книги чи статті. І ось я зараз в майже двадцять без жодного досвіду відносин. Якщо згадати підліткові часи то звичайно у мене були хлопці з якими ми спілкувались чи просто гуляли. Був і перший поцілунок і перше розчарування, проте ніколи це не можна було назвати серозним досвідом. Ще з малечку я мала свій ідеал чоловіка. І якщо інші дівчата мріяли про забезпечених чи красивих то я хотіла справжнього принца. Щоночі гортала інтернет, читала про життя монархів у Європі. Шукала у них дітей свого віку. І моментами так переходила межі, що засинала на уроках. Мої захоплення королівськими сім’ями минуло з часом. Проте якщо запитати мене про те хто крон принц Данії я з впевненістю відповім – Вільям.

За роздумами про минуле час минав швидко. До мене ще раз зайшла мама. Спитала про самопочуття та принесла смачні пончики з полуницею. А ближче до вечора прийшла Камала. Вона розпитувала як я і знову згадувала Марка.

- Ти знаєш що мене через кілька днів виписують і я планую повернутись до навчання?

- Ти геть здуріла, тобі потрібен спокій.

- А коли мені готувати екзамени?

З ноткою агресії запитала я. Камала ніколи не розуміла мого захоплення навчанням і бажання потрапити на практику закордон. Вона завжди знала що її батько може організувати таку практику без жодних іспитів. Це моментами ображало мене, адже я завжди готова вислухати про Марка чи будь що інше. Вона ж одразу переводить тему. Камала, або як я її частенько кликала Кама показувала фото своєї нової сумочки, розповідала про новенький серіал що переглянула нещодавно. За цією розмовою мене розморило і вона пішла обіцяючи ще провідати мене. Поки спала не бачила жодних снів. Ніч пройшла спокійно, мене розбудила лише одна повітряна тривога, і санітарка допомогла мені спуститись в підвал.

Вже вранці я почувалась чудово. Так дні минали і незабаром прийшов день Х, або ж четвер – день моєї виписки. Я раділа одному що нарешті повернусь на навчання і сумлінно буду готуватись. Мама забрала мене на авто та допомогла піднятись. Пізніше поїхала на роботу. Моя кімната зовсім не змінилась з того самого дня, коли сталась аварія. Скажу вам, це дивні відчуття. Ось на столику стоїть моя кружка, яку я полінувалась вранці п’ятниці віднести на кухню. А ось на столі лежить відкрита книга на двісті тридцять другій сторінці. Лише шафа була привідкрита, коли мама брала мені речі. Дискомфорту з гіпсом у лікарні я не відчувала. Проте щойно увійшла на кухню і вирішила зробити чай зрозуміла як це важко насправді, адже зламана була права рука. Я підійшла до столу і хотіла підготувати семінари на завтра, але і це зробити не могла, пишу ж теж правою. До чого я не доторкалась розуміла що тепер життя стало ще важчим. Трохи засумувавши лягла в ліжко, накрилась теплою ковдрою і заснула. Прокинулась вже коли мама відкрила двері. Я радісно вибігла в коридор.

- Як твій день?

- Нормально золотко, як завжди.

- Були якісь цікаві історії?

Знову розпитувала я. Проте мама нічого не відповідала. Було помітно що настрою у неї нема. Тому вирішила закінчити свій допит. Заглянула у холодильник, там порожньо.

- Мам приготувати пасту з вершками?

- Можна, я не проти

Відповіла з кімнати мама. Я поставила воду на макарони та заглянула в фейсбук. Там була нова заявка в друзі.

- Цікаво, цікаво.

Натиснула на неї. Підпис – Артем Коваль. Стоп, так це ж хлопець який збив мене.

- Вау я вже не називаю його чоловіком, бо йому двадцять дев’ять..

Посміялась сама до себе, і в цей момент зайшла мама. Я відставила телефон на стіл і піднялась до плити.

- Бачу в тебе хороший настрій !

Видавивши усмішку сказала мама. Було видно що її щось мучить. Але якщо не розповідає сама, розпитувати не буду. Ми повечеряли і мама пішла до себе. Я ж вирішила нарешті повчитись. Включила ноутбук та глянула розклад на завтра. Всього дві пари. Значить спочатку пари, а далі в бібліотеку брати додаткову літературу на підготовку. Написала есе, переглянула деякі практичні та пішла на кухню за склянкою води. На годиннику дванадцята, а мама досі не лягла. Заглянула до неї. Що це? Сльоза на її обличчі?

- Мама, що з тобою?

Швидко прибравши сльозу мама відповіла:

- А що не так?

- Ти плачеш..

- Доню, ти що. Я позіхала просто. Пора спати. І ти не засиджуйся.

Відповіла вона та закрила двері перед моїм носом. Дуже дивна поведінка. Я таки зайшла на кухню та взяла воду. І пішла далі працювати.

Вранці прокинулась на підлозі між книжками. Рука нила. Як я заснула тут? Мами вже не було вдома. А на вулиці починали з’являтися перші автобуси. Я заварила у турці каву та зробила лаваш з курятиною. Смачно поснідала, вдягнулась свою шубку, яка нагадувала ведмедика та угги. Вийшла з будинку. Усе було таким білим. Що це? Туман? Іній? Та ні…

- Сніг?

Зі здивуванням запитала я. Сусідка за моєю спиною відповіла:

- Так, уже знову сніг. Час так швидко пролітає.