Глава 3

Перед мною чоловік спортивної тілобудови. Досить високого зросту з карими очима, які запам’ятались мені ще вчора. На ньому біла сорочка, піджак та в руках чорне пальто. Риси обличчя нагадували мого улюбленого книжкового героя. Проте в його очах крім занепокоєння можна було і помітити холод до цього світу. В таких легко закохатися, та не в такій ситуації. Ця людина збила мене на самому пішохідному переході. Про що можна було думати  в цей момент. Я ж не якась комашка, мене було важко не помітити.

- Як ви не побачили мене?

Тихо проте з неприхованою відразою говорю я.

- Попрошу, звертайтесь до мене на ти. У нас не така велика різниця у віці. Мені всього двадцять дев’ять.

- Ви не відповіли!

Вже з відкритою агресією говорю я. Намагаюсь підвестись та сісти щоб почуватись на рівних умовах з цим нахабою.

- У мене видався важкий день, це справді не виправдання. Можете написати заяву в поліцію, я готовий відповідати перед законом.

- Можете не сумніватись, так і буде.

Не змогла підвестись та відчула себе не повноцінною у цьому становищі.

- Допомогти?

Каже чоловік, та одразу піднімається на ноги. Його руки акуратно доторкаються мого тіла та допомагають підвестись. Вже сидячи я відчуваю його тепло, таке ж як в той день. Тепло що допомогло мені прийти до тями. На мить він ще залишає свою руку ніби відчуває щось схоже і сідає на крісло позаду.

- Мене звати Артем, я хочу вибачитись перед вами насамперед, ми говорили з вашою мамою та оплатили ваше лікування.

Він дивиться на мене і здається що в його очах не лише холод, а і найбільше тепло що я зустрічала. Я переношусь в події з того дня та згадую про свою сесію.

- Вийдіть будь ласка. Ваші вибачення вже нічого не змінять, ви забрали мрію мого життя.

- Можливо, якщо ви розповісте, я допоможу вам з цим? Як вас звати?

- Просто вийди і не повертайся.

Я намагаюсь встати на ноги. У цей момент заходить мама та підхоплює мене. Чоловік прощаючись виходить.

- Елін, навіщо підводишся ти ще слабка.

Мама допомагає мені сісти та підходить до вікна. Відчиняє його і я відчуваю свіже повітря. За вікном вже немає дощу і навіть вийшло сонце. Я дивлюсь на годинник, вже пообіді. Залишаючись на місці мама починає розмову:

- Я вирішила не писати заяву на хлопця. Він вчора довго вибачався, обіцяв допомагати. Навіщо псувати його життя заявою, якщо це не допоможе нам. Та і з тобою, сонце, все буде добре.

Після її монологу я жахнулась.

- Мамо це ти? Ти готова не писати заяву на якогось незнайомця щоб не псувати йому життя? Та він зіпсув моє. Як тепер мені складати екзамени та їхати на практику?

Я зриваюсь на крик та знову чую що слабшаю. Через кілька хвилин я вже лежу та знову засинаю. Опиняюсь в прекрасному парку зі свого дитинства. Це місце де ми жили колись з мамою. Місто де я провела своє дитинство. Робила перші кроки, читала перші книги та маю багато спогадів. Навколо зима, вже темно і видно зірки. Схоже що це вечір напередодні різдва. Мене тримає за руку мама та веде на ковзанку до інших дітей. Лунають колядки та навколо багато щасливих людей. Хтось несе ялинку а хтось пакет наповнений апельсинами. Ой а це ж Миколай. Тоді я ще вірила в чудо і не бачила за цим перевдягнутого чоловіка. Роблю перші кроки на ковзанах, мама досі тримає мене. Відчуваю впевненість та відпускаю руку. Намагаюсь набрати швидкості та падаю. Від удару я прокидаюсь. Мені знову наснився момент коли я зламала руку вперше. Шукаю на тумбі поруч телефон. На годиннику вже десята ранку. В повідомленнях бачу непрочитані від Камали. Відповідаю подрузі і в цей момент заходить медсестра:

- Ви готові спуститись на сніданок?

- Так, звісно.

Взуваю тапки та підходжу до дзеркала. Моє довге волосся трохи в неохайному вигляді, беру розчіску та причесуюсь. Я вдягнута в свою улюблену піжаму. Коли мама встигла її привезти? Далі йду коридором за медсестрою. Заходжу в їдальню, сьогодні вже почуваюсь значно краще. Обираю собі вівсянку та зелений чай. Підходжу до столика поруч з вікном. Крім мене тут ще є одна жінка з гіпсом на нозі. Це лікарня для мене другий дім, я тут буваю часто. Колись приходила після школи, інколи приносила мамі ключі, які вона частенько забуває вдома. Білі стіни та коридори мене не лякали, а лікарі та медсестри були добре знайомими.

Після сніданку я повернулась в палату, де мене вже чекала мама. Вона привезла мені змінний одяг та куртку. Адже пальто було порваним після аварії. Я здивовано запитую:

- Мене виписують?

- Ні, думаю ще дні три-чотири будеш тут. Проте ти можеш вийти на прогулянку в парк поруч.

- З тобою? Хіба сьогодні у тебе немає роботи?

- Ні, в тебе є гості.

Я очікувала Камалу чи будь-кого іншого. Але точно не цю людину. За дверима з’явився Артем. На цей раз він був вдягнутий в спортивний костюм та кросівки. В руках тримав маленький букет троянд та обережно усміхнувся до мене. В цей момент заговорила мама:

- Думаю ви знайдете про що поспілкуватись. А у мене справді сьогодні ще є робота.

Вона швидко вийшла та підморгнула мені.

Чоловік сміливіше зробив декілька кроків та запитав:

- Думаю ти не проти моєї компанії?

- ВИ

Відповіла я йому. Після чого він вийшов з палати, дочекався поки я перевдягнусь та ми попрямували до виходу. На сходах мені знову трохи потемніло в очах та Артем вчасно схопив мене. В його руках я опинялась вже не вперше та щоразу через проблеми які він сам і спричинив.

- Ти як? Можливо повернемось?

Обережно запитав він. Я відмовилась і ми вирушили далі. Сходинка за сходинкою ми спускалися і він обережно підтримував мене. Навіть через теплий пуховик я відчувала це тепло знову і знову. Коли ми нарешті вийшли з лікарні повільно пішли вперед. Артем тримався спокійно та впевнено, а я натомість відчувала легке хвилювання від його присутності. Не можна було не звертати увагу на його рухи, вони були такими легкими та рішучими водночас. В якийсь момент він відпустив мою руку та я пішла сама. Розпитував мене про самопочуття, чи спокійно минула ніч.