Глава 2

Кафе в якому ми часто бували було звичайнісінькою кав’ярнею. Стіни відтінку кави з молоком, коричневі стільці та наш улюблений столик посередині кімнати з м’яким офісним диваном та підвісними вазонами які розмістились над кожним столиком. Це додавало чарівної атмосфери. Тут загалом дуже багато рослин, і незважаючи на свою любов до квітів та різних кущиків мені було важко впізнати деякі з них. Щотижня я помічала нові свічки та різні маленькі підвісні світильники. Приглушене світло так і заспокоювало мою душу він надокучливих думок. Помітно, що власник закладу вклав усю свою душу в це місце або ж обрав справді хорошого дизайнера.

- Елін, я тільки і думаю про одне, зовсім не можу сконцентруватись над чимось іншим.

- Щось з Марком?

- А що з ним може бути? Сидить у сонячній Іспанії під пальмою, нових подружок шукає..

- Так а в чому ж тоді проблема? Навіщо ти досі його чекаєш, справді не розумію..

Нашу розмову перервав усміхнений офіціант що запропонував меню. Проте воно нам було не потрібне, за весь цей час ми його знали напам’ять. Камала замовила якийсь десерт і лате, а я свій улюблений чай. Я була рада перевести тему, адже наша розмова про хлопця Камали - Марка давно зайшла в глухий кут. Ще на початку війни він виїхав з країни, кинув універ і вже точно не збирається повертатись. Моя подруга досі щиро вірить в його повернення, а він в свою чергу нічого точного їй не обіцяє. Камала з досить забезпеченої сім’ї, навчається на контракті і могла б виїхати теж, проте є обставини які вона не може залишити - це її мама, яка через аварію п’ятирічної давності зараз на інвалідному візку і відмовляться будь-куди їхати. Тато весь час пропадає на роботі, вона частенько розповідає про нього, проте нічого конкретного по типу ким він працює так і не зрозуміло. Тому ситуація складається наступним чином. Камала тут з батьками, а Марк гуляє вулицями Мадриду і раз в тиждень телефонує їй. Ще близько години ми сиділи у закладі розмовляли про майбутні іспити, коли нас перервав дзвінок Марка. Камала нічого не пояснюючи вибігла з кафе і побігла в невідомому мені напрямку. Нормальна поведінка моєї подруги. Я справді звикла. Оплатила наш рахунок, і пішла за своїм пальто. В голові крутилось багато думок, та всіх їх пов’язувало одне - поїздка в Данію. Мої шанси були п’ятдесят на п’ятдесят. Все залежить від вдачі та підготовки наступні два тижні. Уся в думках я вийшла із закладу і щойно хотіла перейти дорогу як нізвідки з’являється машина яка сигналить проте вже надто пізно.

Вона зачіпає мене і збиває з ніг. Все різко перетворюється в одну чорну пляму. Я падаю спочатку на коліна, намагаюсь вхопитись за повітря, а далі на асфальт. Не пам’ятаю більше нічого, на обличчя падають холодні краплі дощу, що не приводить мене до тями, лежу без жодних признаків життя. З машини вибігає водій. Це чоловік років тридцяти вдягнутий в костюм начебто щойно з ділової зустрічі. На його обличчі немає страху, він спокійно підходить до мене опускаючись на коліна. Все ніби один великий сон, в якому ти кричиш проте з вуст не лунає жодного звуку. Незнайомець піднімає мене і саме в цей момент я починаю відчувати тепло його тіла. Він намагається щось спитати проте безрезультатно. В голові все переплуталось. Зібравши всі сили що залишились, у мене виходить розплющити очі, саме в цей момент чоловік кладе мене на заднє сидіння. Начебто туман засів в моїх думках. Встигаю помітити лише карі очі та коротке темне волосся, далі я знову втрачаю свідомість.

Наступний раз коли я розплющила очі перед собою бачила вже свою маму. Де я? Навколо білі стіни, незнайомі люди у білому та суцільний холод до мурах на тілі. Перше що приходить на думку, - де цей чоловік, якого я бачила в останнє.

- Елін, сонце як ти себе почуваєш?

Питає з тремтінням у голосі мама. Ми так схожі з нею. Обоє маємо довге каштанове волосся, смуглу шкіру та родимку на шиї. Незважаючи на двадцять шість років між нами, ми були ніби найкращі подруги, які завжди підтримували одна одну. Пам’ятаю як мама побудувала кар’єру лікаря, багато її сліз та недоспаних ночей. Ми були такими самотніми у цьому великому світі. Ніхто не думав про нас, не цікавився як наші справи. Були лише ми двоє, та з часом у наше життя прийшов чоловік. Добре пам’ятаю той день, мені було дванадцять коли я зламала руку і ми з мамою на швидкій приїхали в лікарню. Там мене оглядав пан Давид, який щодня цікавився моїм самопочуттям та допомагав відновитись. Одного ранку ми зустріли його по дорозі в школу, від тоді він завжди з нами. Тепер нас троє, ми переїхали в інше місто та пан Давид став моїм батьком. Наше життя перетворилось на казку, багато подорожей, піраміди, водоспади та гори, він навчив мене грати в шахи та любити кожен день свого життя, яким важким він би не був. Трохи згодом тато став військовим медиком та допомагав нашим захисникам на фронті.

- Так мамо, все добре.

Шепочу я. Навколо чую багато голосів.

- Їй треба відпочити, все буде добре Інно. Я вам гарантую.

Далі знову запаморочення та глибокий сон. Наступного ранку я прокинулась від скрипу дверей. Хтось увійшов в кімнату. Розплющую очі, тепер краще все розумію. Я в лікарняній кімнаті, вона досить знайома мені. Я в  центральній лікарні, де працює моя мама. Лікар що зайшов – Сергій Максимович, добре мені знайомий. Дуже тихо я намагаюсь запитати:

- Що сталось?

- Моя маленька, ти потрапила під машину. У тебе струс мозку, тому якщо ти відчуваєш нутоту чи дзвін у вухах не хвилюйся. Ми поставимо тебе на ноги.

З усмішкою говорить чоловік. Через нестерпний головний біль я знову запитую:

- Чому так сильно болить рука? Я знову її зламала?

- Не хвилюйся, це закритий перелом кістки, трошки потерпиш гіпс і все буде добре.

В цей момент заходить мама. Лікар киває їй та виходить з кімнати. Під її очима помітні великі синці, напевно не спала усю ніч. На ній одягнуте довге тепле пальто та накинутий необережно лікарняний халат. Вона підходить до мене та доторкається до ліжка.