Глава 1

Сонячна погода. На небі немає жодної хмаринки. Я прокинулась під теплими сонячними промінями десь на галявині, одягнена в легку літню сукню з бавовни. Що я тут роблю?

Провела руками по траві, вона така ніжна і приємна. Повернула голову праворуч, помітила чарівний сад з безліччю квітів. Коли я встигла посадити квітник своєї мрії? Тут були усі можливі види троянд і тюльпанів. Барви квітів переливалися від коралово-червоного до синьо-бузкового. Я піднялась на ноги. Зробивши декілька кроків відчула прохолодну росу, отже ще ранок. Зробила ще декілька кроків, сад здається безкінечним. Тут можна помітити ідеально підстрижені декоративні кущі, мій улюблений пахучий бузок.

Що ж це за таке чарівне місце і хто його господар? Кожен мій наступний крок був сміливішим, я рухалась вперед і нарешті помітила якусь будівлю. Це була стіна з білої цегли без жодного вікна. Підійшовши впритул як тільки витягнула свою руку нізвідки на кінчик мого носа впала холодна крапля. Це дощ? На небі не було жодної хмаринки. Піднімається вітер, птахи лякаючись піднімаються вище і вище. Збиваються з шляху і вдаряються об стіну поруч зі мною. Я роблю крок назад. Босими ногами відчуваю різкий холод. Вітер посилюється. Починається злива. Серце б’ється все сильніше і сильніше. Мене не покидає відчуття страху. Закриваю обличчя руками. Раптово щось збиває мене з ніг.

Я прокинулась. Це був сон. Такий реальний але всього на всього вигадка мого мозку. Так Елін спокійно. Після цього я відкинула теплий плед і знайшла поглядом свої теплі шкарпетки. За вікном була осінь у самому розпалі. Жодних квітів і пахучого бузку, лише опале листя і туман. Я жила на 3 поверсі багатоповерхівки, у двокімнатній квартирі з батьками і котом Марсом. Кімната яку я вважала своєю була виконана у світлих та теплих тонах. Велике двохспальне ліжко з милими подушками у вигляді хмаринок поруч шафа купе з моїм скромним гардеробом, письмовий стіл та найважливіше місце для мене – моя особиста бібліотека. Я обожнюю читати книги з самого дитинства. А навчилась я читати на хвилинку у чотири роки. Зараз мені дев’ятнадцять і я досі не змінила своїх захоплень. Три роки тому вступила на журфак в наш місцевий університет. Обожнюю його всім серцем незважаючи на деяких злих викладачів. Наш будинок знаходився недалеко від центру міста і я щодня за десять хвилин пішки добиралась в універ.

Сьогодні був такий ж звичайний ранок як і вчора чи позавчора. Проте моє життя кардинально змінилося рік тому коли на нашу країну напали. Це був такий ж ранок, тільки прокинулись ми усі не від пташок чи звуків будильника, а від вибухів та сирен повітряної тривоги. Наступного дня мій батько, а він до речі військовий вже був у дорозі на захист нашої батьківщини. Я пишалась ним неймовірно але і хвилювалась до завмирання серця. Кожного вечора ми сиділи у бомбосховищах і гортали стрічку новин з мамою. Інколи тато довго не виходив на зв’язок, а інколи до нас доходили погані звістки щодо його побратимів.

Найгіршим днем мого життя був день коли наше місто обстріляли ракетами. Звичайно ніякого очного навчання у нас не було і тому я знаходилась вдома коли пролунала сирена. Щойно я спустилася в підвал як пролунав потужний вибух, стіни затремтіли а сусіди поруч лише зойкнули. Це був наш перший приліт у ТРЦ, де загинуло близько п’ятдесяти людей.

Звичайно мене часто змушували виїхати з країни, як до речі і зробили багато моїх друзів проте я не змогла. Щось мене зупиняло і я відчувала що потрібна тут. Багато волонтерила і донатила кошти. Так минали дні. Сьогодні коли вже минув рік ситуація на фронті значно покращилась. Батько повертався частіше додому, а лінія фронту посунулась від нас на сто кілометрів. Зараз я почувалась значно безпечніше і наш університет відновив офлайн навчання, яке тривало вже близько тижня.

На чому ми зупинилися? Я знайшла свої теплі шкарпетки та вийшла з кімнати. Моя мама працювала лікарем, тому часто залишалась на нічні зміни. Вирішила поснідати тостами з авокадо та приготувала млинці мамі, впевнена що коли вона повернеться вранці дуже зрадіє. Насправді я люблю прокидатись рано вранці, займатись хатніми справами і таке інше. Проте ранки восени точно не для мене. Я поснідала а за вікном досі темно. Моє місто розташоване на півдні країни тому впринципі тут ситуація ще не найгірша. Обрала білий в’язаний светрик та пальто. Закінчується листопад, а це означає що скоро мене чекає сесія і підготовка до  різдв’яних свят. Щиро сподіваюсь що ми проведемо їх у повному складі.

Швиденько взяла сумку та поспішила закрити двері. Спустилась сходами вниз відкрила парасольку і пішла на зупинку. Як би я не любила ходити пішки та сьогодні не той день. Мій автобус під номером тридцять вісім приїхав через деякий час і ми поїхали в бік мого корпусу. Поки ми їхали погода покращилась та дощ припинився. Корпус мого університету був досить невеличким із зеленим у вигляді куполу дахом. Поспішила зайти у двір, багато знайомих лиць повернулось з-за кордону. Нікого з своїх не помітила і зайшла у будівлю, здала пальто і пішла у лекційний зал. Коридори нашого універу були виконані у старовинному стилі і тут вже давно не робили ремонту. Біля самих дверей в аудиторію мене чекала Камала. Поспішно обняла мене та сказала :

- Ходімо, а то ми вже добряче спізнюємось, сама ж знаєш Ірина…

- Так Ірина Анатоліївна не впускає тих хто увійшов пізніше за неї.

Перебивши її відповіла я.  Щойно ми переступили поріг за нашими спинами з’явилася раніше згадувана викладачка, суворим поглядом глянувши на нас. Ми з Камалою переглянулись і швиденько зайняли свої місця. Часу на розмови у нас не залишилось. Через місяць моїй подрузі виповнювалось двадцять. Вона перейшла до нас з іншої групи минулого року і ми здружились. Не можу сказати що вона відмінно навчається, проте як бачите якось дотягнула до третього курсу. Я ж навчалась з більшості предметів на п’ятірки і мала декілька четвірок, що могло перекреслити мою мрію поїхати за програмою обміну студентів в Данію. Що могло б дати мені багато перпектив, адже мрію стати військовим кореспондентом і відкривати очі світові на проблеми сьогодення, не лише в своїй країні а й інших.