I

Злісний сидів за великим полірованим столом з темної деревини, спокійно перебираючи величезну купу паперів. Розглядаючи кожний з них, він старанно відшукував щось очима, але ніяк не міг знайти. Здавалося, не стільки предмет пошуку, скільки сам процес захоплював юнака. Повністю сконцентрований і у той самий час абсолютно розслаблений, він читав якісь рядки, звірявся то з однією, то з іншою книжкою, листав карти з великого атласу й переглядав тільки йому одному зрозумілі записи в блокноті. Кімната молодого злодія, велика й простора, нагадувала лігво правопорушника з фільмів тільки тим, що була окутана напівтемрявою. Усе ж інше аж ніяк не нагадувало про рід діяльності Злісного: на стінах не була розвішана чудернацька зброя, посеред кімнати або хоча б у кутку не було величезної панелі з кнопками, які активували б страшенні пастки, не вистачало й рову з акулами чи принаймні крокодилами. Відсутніми були навіть численні монітори та камери спостереження, що неодмінно мають бути у злодійській криївці. У цілому, це приміщення виглядало навіть зовсім порожнім, за винятком величезного стола з неймовірною кількістю ящичків, дверцят, поличок і всілякого канцелярського приладдя. Десь біля маленького віконечка, що скоріше нагадувало отвір-бійницю в порівнянні з величезними габаритами самої кімнати, стояла громіздка шафа, ймовірно, забита запасними костюмами та іншими необхідними речами. І тільки в найбільш віддаленому й темному кутку ледве можна було розгледіти щось на кшталт чорної ширми. Що саме таїлося за нею, впевнено не зміг би сказати ніхто, окрім самого Злісного.

  Раптом тишу перервав стукіт у двері. Юнак був настільки здивований, що спочатку не зміг вимовити й слова: зазвичай до нього не стукалися. Тільки через деякий час, а як насправді виявилося – приблизно через 6 секунд після почутого – Злісний перервав навислу тишу своїм різким, недостатньо низьким для авторитетного злодія голосом: "Увійдіть!"

  Важкі залізні двері роз'їхалися за його наказом, і володар незвичного для читача злодійського лігва побачив перед собою... молоду дівчину. І не просту дівчину, а найкрасивішу з усіх, яких доводилося йому бачити до цього. У білому як сніг одязі вона яскраво виділялася на фоні чорних стін темної кімнати. Струнка й тендітна, мов чарівна квітка, вона з надзвичайною легкістю крокувала до Злісного. В останнього навіть з'явилося враження, що вона парить над землею, ледве торкаючись її своїми тоненькими ніжками у балетках, які так і сяяли білизною. У той момент парубка охопило невимовне почуття захвату, немов перед ним стояв справжній янгол - янгол, якого він міг побачити тільки уві сні. Загадкова красуня вабила його своїм витонченим, трохи блідим обличчям, чарівною усмішкою, підходячи все ближче й ближче. Її ніжне і таке слабеньке, як здавалося, тіло щільно облягало біле, біліше за все на Світі, навіть за його улюблені папери, трико, легке й еластичне. Її наряд був таким скромним, він приховував геть усе, на що ласі грішні очі, окрім краєчка ніжної шийки, немов виточеного з мармуру казкового обличчя і пасм довгого прекрасного світлого волосся. У той самий час, убрання дивовижної краси дівчини надзвичайно вдало підкреслювало її прекрасну фігуру - таку саму казкову, без жодної вади, без жодного перебільшення або надмірності - стан, який не мав і просто не міг мати нічого зайвого.

  Вона була вже зовсім близько, між ними залишалося всього лише якихось два з половиною метри, а Злісний усе ще не міг відірвати від неї очей і продовжував витріщатися на дивовижну незнайомку. Аж раптом він нарешті отямився, запримітивши на правому плечі її костюму якусь білу, ледь помітну на фоні такої ж самої білої тканини, символіку. Це моментально видало в ній супергероя, правильніше навіть сказати, супергероїню.Чому ж не суперзлодійку? Що ж… Напевно, таке враження цей янгол справив на хлопця.

  Тим часом, поки юнак приглядався до цієї деталі, дівчина простягнула до нього свою ніжну, немов оксамитову руку і хотіла вже доторкнутися до власника темної кімнати, в яку сама щойно так невимушено ввійшла. Вона була вже так близько, Злісний навіть міг відчути тепло її долоні біля свого плеча, як раптом його очі засвітилися яскравим помаранчевим світлом і, втративши зіниці, перетворилися немовби на два суцільні помаранчеві прожектори в очних западинах. Усього на мить загадкова дівчина застигла, її глибокі зелені очі наповнилися острахом, а рука спинилася в сантиметрі від юнакового плеча. Лише на мить, але цієї миті Злісному цілком вистачило, щоби різко злетіти під високу стелю, з гуркотом перекинувши покинутий стілець і примусивши луну хвилею прокотитися всією його просторою домівкою.

  Ледве вихопившись вчасно з невідомого донині трансу, все ще знервований парубок повільно приземлився в іншій частині великої зали. Весь цей час він не спускав з дівчини очей, доки вона здивовано спостерігала за ним. Тоді Злісний і помітив з осторогою, що загадкова красуня в білому змінила позу. Саме так, вона вже не стояла застиглою від несподіваності й, можливо, навіть переляку - ні, вона трохи опустила руку, зробивши крок назад, розслабилася і тепер дивилася на нього з неприхованою цікавістю.

  - То ти літаєш? Про таке мене не попередили, - сказала дівчина й привітно усміхнулася до того, чий спокій так несподівано порушила.

  Це миле створіння так щиро й ніжно усміхається до нього? До злодія, до того ж ще й зовсім не відомого, без гучних досягнень і злочинів? Урешті-решт до нього, такого тихого пересічного. Ця думка не вкладалася у Злісного в голові.

- Чого мовчиш? - продовжувала незнайомка, - я тебе налякала?

Після цих слів юнак нарешті оговтався.

- Дурниці! Я зовсім не злякався! Просто... - він не зміг скінчити, засоромившись.

- О, як добре. Тож ти не будеш проти, якщо я підійду? – швидко продовжила супергероїня в білому вбранні, обдарувавши Злісного лагідною усмішкою, і, не чекаючи його відповіді, сміливо закрокувала в його бік.