Розділ 3.3. Гріх кольору піску

Кинджал на столі

Деста переступила поріг свого дому, наче йшла по хмарах. Чарівний туман, яким огорнув її Юсуф, не розсіявся навіть під палючим сонцем. Легка, ледь помітна усмішка блукала її губами, а погляд був спрямований кудись углиб себе, де досі звучав оксамитовий голос купця і відчувався теплий дотик до білого пасма.

Навіть коли назустріч їй вибігли маленькі сини, галасуючи та вимагаючи уваги, як це було зазвичай, вона лише неуважно погладила їх по головах і пройшла повз. Справи дому, які раніше трималися на її суворому контролі, раптом здалися далекими й дрібними.

Меконнен стояв у тіні кам’яної колони. Його суворе обличчя здавалося висіченим зі скелі. Він не був дурнем. Ще вчора, коли Юсуф привселюдно простягнув Десті діадему, в його грудях спалахнуло глухе роздратування. Сьогоднішня її відсутність лише підтвердила найгірші побоювання. В глибині душі вельможі вирував праведний гнів, але роки військової дисципліни навчили його тамувати почуття й не виказувати внутрішньої бурі.

— Ти повернулася пізно, Десто, — його важкий, глибокий голос змусив її здригнутися й вийти з полону думок.

— Дорога з долини забирає час, — відповіла вона, намагаючись повернути голосу звичну впевненість.

— Де ти була?

— Я відвідала табір Юсуфа, — Деста підняла підборіддя, дивлячись прямо в очі чоловікові. Вона вирішила не брехати — гордість не дозволяла. — Я мала особисто подякувати за такий коштовний дарунок і виявити повагу до гостя, як того вимагають звичаї нашого роду. Я... просто подивилася на заморські дива, які він привіз.

Вона сказала правду. Нічого гріховного між ними не сталося. Але те, як вона це сказала, і те, як незвично блищали її очі, зрадило її повністю.

— Звичаї поваги, — тихо повторив Меконнен, і шрам на його лівій долоні побілів від того, як міцно він стиснув кулак. — Що ж, це гідно.

— Я втомилася з дороги. Мені треба відпочити, — м’яко сказала Деста і, не чекаючи відповіді, пішла до своїх покоїв.

Коли шарудіння її сукні затихло, удаваний спокій Меконнена миттєво випарувався. Він задихався від люті. Його, воїна і вельможу, обвів навколо пальця зухвалий іноземець. Чужоземець посмів зазіхнути на його жінку й на його честь.

Меконнен підійшов до столу, де лежав бойовий кинджал із руків'ям із кістки. Смерть цього купця в дорозі, на одному з далеких перевалів, оформлена як трагічна випадковість — ось єдина ціна, яка змиє цю образу.

Хижий розрахунок

Тим часом у затінених покоях палацу правителька Тірун вислухала свого таємного викривача. Коли той завершив розповідь про візит Дести до шатра Юсуфа, на губах цариці з’явилася хижа, тріумфальна усмішка.

— О так... — тихо прошепотіла Тірун, повільно проходжаючись кімнатою. — Все розгортається саме так, як і мало бути. Гординя завжди веде до падіння.

Вона підійшла до вікна, пильно дивлячись у бік садиби Меконнена.

— Меконнен не терпітиме цього. Його гордість занадто велика, і він не з тих, кого можна пошити в дурні. О, я впевнена, що цей суворий воїн уже готує свій удар. Його мечу не потрібна моя допомога — він сам розбереться із цим заморським павичем. Чоловіча лють забере життя Юсуфа... А моя помста призначена для неї.

Тірун дістала з-під сукні маленьку глиняну амфору, яку їй передала головна жриця Дат-Ба'дан після нічного обряду. Всередині переливалася густа, темна рідина, що пахла гнилими болотяними травами та смертоносною отрутою гірських гадюк.

— Ти хотіла сяяти, Десто? — очі цариці звузилися від лютої ненависті. — Ти отримаєш свій дарунок від богів нічних тіней.

Вона міцно стиснула амфору. Залишалося знайти підкупного слугу, який пробереться на кухню вельможі й додасть кілька крапель цього зілля у глечик із водою чи вечірнім молоком Дести. Справа залишалася за дрібницею.

Гріх кольору піску

Минули тижні, сповнені прихованої напруги та таємних послань. Кожен новий сувій чи глиняна табличка, які Юсуф примудрявся передавати через підкуплених слуг, дихали палкими зізнаннями й обіцянками, від яких стіни її звичного світу давали глибокі тріщини. Купець не просто кликав її — він малював перед нею життя, де вона була б не обов'язком вельможі, а його особистим божеством.

Читаючи ці рядки наодинці, Деста відчувала, як усередині неї прокидається хтось зовсім інший. Вона заново відкривала саму себе. Тепер, дивлячись у бронзове дзеркало, вона бачила не просто шановану дружину Меконнена чи величну співачку Д'мт. Вона бачила жінку — бажану, чуттєву, чиє тіло прагнуло справжнього тепла, а не лише спокійної, надійної поваги чоловіка. Обіцянки Юсуфа засліпили її. Вона закохалася — палко, нерозважливо, як ніколи в юності. Ця любов дарувала їй химерне відчуття свободи, від якого паморочилося в голові.

І коли Меконнену знову знадобилося поїхати на далекі північні перевали для супроводу каравану правителя — цього разу на кілька днів, — фортеця Дести нарешті впала. Спокуса й накопичена жага виявилися сильнішими за вікові традиції.

Ніч опустилася на долину Д'мт, принісши з гір холодний вітер, від якого срібні дзвіночки на шатрі Юсуфа вже не дзвеніли, а тривожно шепотіли. Але всередині, за важкими шарами нічного шовку, панувало задушливе, майже магічне тепло.

Деста прийшла сама. Без нош, без служниць, загорнувшись у темний плащ і ховаючись від патрулів власного чоловіка. Страх, який мав би зупинити її, перегорів, залишивши лише чистий, обпікаючий азарт.

Юсуф чекав на неї. Цього разу не було довгих розмов, механічних птахів чи заморських історій. Коли вона скинула капюшон, оголюючи своє високе чоло та біле пасмо волосся, він зробив крок назустріч. У його бірюзових очах більше не було маски спокійного мисливця — там палав справжній, голодний вогонь.

— Ти прийшла, — прошепотів він, і в цьому «ти» замість колишнього шанобливого «ви» відчувалася влада людини, яка виграла головну битву.

— Ти знав, що так буде, — відповіла Деста, піднімаючи підборіддя.