Розділ 3.2. Гріх кольору піску

Шепіт Дат-Ба'дан

Того ж ранку на затіненій терасі палацу снідали правитель Заре’а та його дружина Тірун. Вони були прекрасною парою, попри різницю майже у двадцять років. Заре’а взяв її за дружину не лише з політичного розрахунку, адже Тірун була донькою могутнього володаря Сабейського царства. Вона вирізнялася витонченою, гордою вродою, хоча й мала особливість — родиму пляму у формі гострокутної зірки на правій вилиці. Глибокий, темний відтінок її шкіри робив цей знак майже непомітним, до того ж Тірун ще в юності навчилася носити його не як ваду, а як рідкісну, загадкову пікантність.

На їхньому столі, висіченому з суцільного каменю, на золотих тацях лежали свіжі плоди інжиру, фініки, тонкі коржі з ячменю та стояли чаші з прохолодним козячим молоком, приправленим медом і дикою м'ятою. Проте сніданок проходив у важкій тиші. Нарешті правитель заговорив про те, що не давало йому спокою з минулого вечора.

— Цей чужоземець перейшов межу, — глухо мовив Заре’а, і його пальці міцно стиснули золотий кубок. — Він виявив неповагу до мого трону. Запропонувати річ, якою я забажав володіти, іншій жінці, нехай і з шанованого роду... Це прямий виклик моїй владі. Його вчинок занадто зухвалий для гостя.

Тірун слухала чоловіка спокійно, опустивши очі, але всередині неї все палало від приниження. Юсуф зачепив її набагато сильніше, ніж вона показувала. Він, заморська людина, посмів привселюдно віддати перевагу іншій жінці, оминувши поглядом її, доньку Саби! А ця гордячка Деста мала нахабство прийняти дарунок під очима всього двору. Гнів Тірун був безмежним, але вона за звичкою сховала його за холодною усмішкою і м'яко торкнулася плеча чоловіка.

— Не переймайся цим, мій володарю, — тихо й заспокійливо промовила вона, заглядаючи йому в очі. — Великому правителю не пасує бруднити руки об дрібні інтриги заїжджого купця та місцевої співачки. Залиш це мені. Жіноча образа вимагає жіночої відповіді. Дозволь мені самій вирішити, як провчити цих безумців і повернути повагу до нашого дому.

Заре’а, заспокоєний її мудрістю та покірним тоном, кивнув і невдовзі пішов до своїх радників. Тірун же не залишилася в палаці. Охоплена жагучою прагненням помсти, вона таємно вирушила до стародавнього підземного святилища, прихованого глибоко в скелях під палацовими терасами.

Це був храм Дат-Ба'дан — грізної сабейської богині нічних таємниць та закритих вод. Легенди казали, що Дат-Ба'дан не приймала сонячного світла; вона панувала там, куди не долітали людські голоси, і розмовляла лише через шепіт прихованих під землею джерел та рух нічних істот. Сама Тірун привезла з батьківщини жриць цієї богині, щоб мати зв'язок зі своїми богами на чужині.

Там панувала вічна напівтемрява, яка пахла кров'ю жертовних тварин, сирістю та сухими травами. Посеред печери, навколо чорного кам'яного вівтаря, вже зібралися жриці у важких масках із пташиними дзьобами. Коли Тірун увійшла, вони почали монотонний, низький горловий спів, від якого вібрувало саме повітря. Головна жриця розпалила вогонь, кинувши у полум'я жменю чорного насіння, що забарвило дим у фіолетовий колір.

Тірун підійшла до вівтаря, тримаючи в руках плетений кошик. Опустившись на коліна, вона перевернула його, і на кам'яні плити виповзли три великі гірські гадюки. Жриці почали капати на розжарене вугілля свіжу жертовну кров. Змії, відчувши запах смерті та дурманного диму, почали звиватися у шаленому танці, закручуючись у кільця навколо полум'я.

Містика обряду затягувала Тірун. Фіолетовий дим піднявся вгору, і раптом тіні на стінах печери ожили — вони почали рухатися окремо від полум'я, вигинаючись, наче людські тіла у судомах. Родима пляма у вигляді зірки на вилиці Тірун налилася багрянцем і почала пекти, ніби до неї приклали гаряче залізо. Сама того не помічаючи, правителька протягнула руки до змій, дозволяючи диму повністю засліпити її розум.

— О мати нічних тіней! — прошепотіла вона в екстазі, дивлячись на рух тіней і луски. — Як мені покарати тих, хто принизив мою гордість? Як знищити їхній тріумф?

Змії синхронно завмерли, піднявши голови до її обличчя. У ту ж мить тріскіт багаття злився із сичанням, і прямо в її голові пролунав важкий, холодний як лід потойбічний голос духа. Він не обіцяв золота чи смерті купця. Голос прошипів коротку, зловісну вказівку:

— Убий... Убий красу.

Шатро кольору ночі

Табір Юсуфа розташувався в долині, де гірські схили Д'мт розступалися, відкриваючи простір для караванних шляхів. Серед десятків звичайних шкіряних наметів шатро самого купця височіло, наче палац із шовку. Воно було зіткане з важкої тканини кольору глибокої ночі, а на вітрі тихо дзеленчали срібні дзвіночки, прикріплені до розтяжок.

Коли Деста зійшла з нош, Юсуф уже чекав на неї. Побачивши гостю, він не став схиляти голову у звичній, холодній палацовій пошані. Його обличчя просіяло такою щирою, живою радістю, що Деста мимоволі зніяковіла.

— Ви прийшли, — тихо сказав він, і в його бірюзових очах спалахнуло справжнє торжество. — Значить, мої сни не збрехали.

Юсуф не приховував свого захоплення. Він дивився на неї так, ніби в усій долині, у всьому царстві Д'мт не існувало нічого, вартого уваги, окрім цієї жінки в сукні кольору піску. Це була маска ідеального спокусника — чоловіка, який точно знав, що найнеприступніші фортеці падають не від штурму, а від солодких слів. Він жестом запросив її всередину, і Деста переступила поріг шатра, ніби потрапила в інший світ.

Повітря тут пахло чимось незнайомим — сумішшю кориці, солодкої смоли та солоного морського вітру. Під ногами лежали товсті, м'які килими з такими химерними візерунками, що на них було шкода наступати. На низьких столиках із чорного дерева височіли дива, яких Деста ніколи не бачила: крихкі посудини з прозорого сидонського скла, що пропускали світло, наче застиглий лід; сувої нечуваного шовку, що міняв колір від рожевого до золотого; і дивні механічні іграшки з міді, які вміли рухатися, якщо повернути маленький важіль.