Розділ 2.2. Попіл на кризі

Крізь зуби скель

Поки плем’я, підганяне липким страхом, заходило в темні надра південної ущелини, у залишеному селищі починався магічний бій. Старий волхв Флоде Щока залишився сам на сам із Білою Смертю. Сиза крижана стіна вже торкалася перших хатин на околиці, зрізаючи їх, наче суху траву. Повітря навколо закипало від дрібного снігового пилу.

Флоде мав тільки свій дар і вогонь. Пересилюючи слабкість у тілі, старий підпалив суху солому на дахах найближчих жител. За лічені хвилини центр поселення перетворився на гігантське вогняне коло, яке зашипіло, зіткнувшись із крижаним диханням монстра. Волхв підняв свій ритуальний посох і затягнув прадавнє горлове замовляння. Його голос — низький, вібруючий, сповнений сили багатьох поколінь предків — розлітався долиною, б’ючись об крижані стіни. Він благав богів про захист, закликав духів підземного тепла і вплітав свої слова в тріск палаючого дерева.

Ця первісна магія спрацювала. Льодовик, зустрівши стіну вогню та силу волі однієї людини, уповільнив свій крок. Повз хатини потекли брудні ріки талої води, а важка маса криги замерла, даючи племені такі необхідні години, щоб відійти якнайдалі.

А в цей час ущелина стискала людей у своїх кам’яних зубах. Вітер тут був настільки гострим, що здавалося, ніби він здирає шкіру з обличчя. Стежка стрімко йшла вгору, стаючи дедалі крутішою та небезпечнішою.

Попереду громади важко переставляли лапи величезні, густошерсті домашні пси — напівприручені вовки, які допомагали людям виживати в цьому суворому світі. Вони були запряжені в шкіряні ремені й тягнули важкі волокуші з мізерними припасами та маленькими дітьми. На найширшій волокуші, запряженій двома найсильнішими псами, лежав вождь Інгвар. Його обличчя було сірим від нестерпного болю в суглобах, але він мовчав, міцно стискаючи пальцями край ведмежої шкури.

На крутому підйомі, де скелі сходилися майже впритул, залишаючи над головою лише тонку смужку похмурого неба, рух раптово зупинився.

Старий мисливець Бор, який через вік не пішов на далеке полювання, перегородив стежку своїм кремезним тілом. Його обличчя спотворила гримаса паніки й образи.

— Досить! — закричав Бор, вказуючи обвітреною рукою на Торстейна. — Куди веде нас цей чужак? Подивіться на ці скелі! Тут вовчі лігва! Інгвар збожеволів, якщо віддав палицю вождя цьому виродку! Він веде нас на смерть, щоб кинути слабких і забрати наші шкури!

Жінки злякано зашепотіли, міцніше притискаючи до себе дітей. Паніка, наче отрута, миттєво отуманила розум наляканих людей. Громада зупинилася, готова повернути назад — прямо під лавину.

Інгвар важко підвівся з волокуші. Пересилюючи біль і вітер, він зробив кілька кроків назустріч Бору. Спина старого вождя залишалася прямою, а на лівій долоні, прихованій під шкурою, нестерпно палав гладкий кришталевий шрам.

— Мої ноги майже мертві, Боре, — тихо, але так, що луна рознесла його слова по всій ущелині, промовив Інгвар. — І я згорю під цим льодом разом із тобою, якщо ми зупинимося хоч на мить. Я віддав палицю Торстейну не тому, що він сильний. А тому, що він не боїться дивитися вперед, туди, де на нас чекає життя. Якщо ти хочеш померти тут і поховати своїх онуків у цих снігах — залишайся. Але не смій тримати тих, хто хоче жити.

Бор занімів, зустрівшись із важким, владним поглядом старого вождя. Бунтівник опустив очі й відступив.

Закони зграї

Але часу на перепочинок доля їм не дала.

З густого сизого туману попереду, просто на скельних виступах, один за одним почали з’являтися сірі силуети. Це була дика вовча зграя — гігантські хижаки, притиснуті до ущелини голодом і наступаючим холодом. Вони дивилися на людей жовтими, некліпаючими очима. Ватажок зграї — шрамований звір завбільшки з доброго оленя — зробив крок уперед і глухо загарчав.

Жінки закричали. Люди в паніці почали задкувати, створюючи небезпечну тисняву на краю прірви.

Домашні пси племені миттєво вискочили наперед волокуш. Шерсть на їхніх загривках встала дибки, вони оголили ікла і відповіли диким, страшним гарчанням, закриваючи собою дітей та пораненого вождя. Вони бачили в диких вовках ворогів, а дика зграя бачила в псах зрадників, які служать двоногим.

Ці кілька секунд вирішували все. Срібне пасмо у волоссі Торстейна наче запульсувало від напруги. Він подивився на Ейру, яка стояла поруч, і його страх трансформувався в чисту, холодну лють лідера.

— Паліть сушняк! Живо! — рявкнув Торстейн, виступаючи наперед псів із вождівською палицею та списом у руках.

Кілька підлітків миттєво піднесли кресала до сухих гілок, які несли з собою. Спалахнули перші смолоскипи, розганяючи темряву скель. Ейра зробила крок праворуч від Торстейна. Вона дивилася на вовків своїми блідими, скляними очима й відчувала їхню присутність кожною клітиною тіла. Дівчина заплющила очі й затягнула низьку, вібруючу пісню-заклик. Цей спокійний, майже гіпнотичний голос разом із вогнем у руках Торстейна й розлюченими собаками, готовими до смертного бою, змусив ватажка зграї на мить завмерти.

Вовки переминалися з лапи на лапу, але голод штовхав їх уперед. Ватажок присів, готуючись до стрибка...

І в цю саму секунду далеко внизу, у порожньому селищі, останні вогні жител згасли під багатотонною вагою сизої криги. Закляття старого Флоде Щоки більше не тримало стихію. Магія слів закінчилася — настав час платити за час іншою ціною.

Відлуння жертви

Флоде міцніше стис палицю і зробив крок назустріч Білій Смерті — крок уперед, прямо в ущелину наступаючого льодового щита. Його кров торкнулася застиглого часу, і перед тим, як темрява поглинула його, він вигукнув у біле небо:

— Я віддаю своє дихання! Світлі Боги, які дарують людям життя! Великі духи, що зберігають нашу землю! Прийміть мою кров як данину, але збережіть, виростіть мій рід!

І Боги відгукнулися.

Тієї ж миті гори розколов неймовірний, неприродний гул. Це не було схоже на грім або обвал лавини. Це був оглушливий, чистий і страшний крик самої землі — звук колосального крижаного удару, від якого здригнулися скелі, а повітря довкола забриніло, наче натягнута тятива. Гігантський льодовик, прийнявши жертву, з глибоким гуркотом зупинився і завмер.