Глава 6. Пир

Пир розпочався! На столах лежить курка, оленина, риба і багато інших страв. На бенкет прибули князі, княжні й інші почесні гості. Зала Богів стала притулком веселощів та радості цього вечора. Захисники разом королем Ноланом, Ілаєю та Фредітою сиділи за окремим столом, який був розміщений біля трону короля. Не було видно тільки принцеси Анни.

– Давно я не влаштовував таких пирів! – сказав король, подивившись на гостів.

– Так… Справді давно. Остання була після війни, – відказав Оргулій.

– Я пам’ятаю те дійство! Тоді я й познайомився зі своєю Фредітою…

Нолан взяв дружину за руку й подивився в її очі. Жінка усміхнулась.

– Ну, що ж, вип’ємо за перемогу! – сказав король піднявши кубок вверх.

– За перемогу! – голосно прокричали гості й випили з келихів.

Після тосту Фредіта щось прошепотіла на вухо своєму чоловікові й вийшла з-за столу. Після ще кількох кубків вина між князями двох ворогуючих сімей зав’язався конфлікт.

– Слухай ти, шершава мордо! Я буду в авангарді! – закричав Краген Монамарат.

– Закрий свою пику, лісне чудисько! – відповів Бровен Холодний.

Інші князі почали розбороняти цих двох, поки ті намагаються[ВП1]  вколоти один одного гострим словом. Обидва намагаються вирватись з рук натовпу і їм це вдається. Холодний дістає свою бойову сокиру і починає розмахувати нею, розганяючи люд навкруги.

– Відійдіть! Всі відійдіть! Розберемося по чоловічому! –кричить до натовпу Бровен.

– Розберемося! – відповідає Монамарт.

– Стоп! – Викрикує король, вставши за столу.

На обличчі Нолана було видно розчарування та злість. Він навіть вгамселив кулаком по столу, перевернувши свій келих з вином.

– І ви називаєте себе князями! У нас війна на порозі, а ви сперечаєтесь через те, хто буде на передовій. В наш час потрібно об’єднатися, а не гризти глотки один одному через дурниці! А якщо ви хочете пролити кров, то робіть це не в цій залі!

Нолан сів за стіл і попросив прислугу принести йому вина. Князі, не сказавши ні слова, сховали зброю і сіли за стіл.

– Чому вони так ненавидять один одного? – запитав Оргулій.

– Їхні сім’ї уже вік зживають зі світу сього один одного. Північні князівства такі. Територія для них означає – їжа, а від того скільки їх у них, залежать їхні запаси на зиму. Літо там коротке і врожаю особливого нема. Вони гризуться за кожен клаптик землі, як вовки за здобич…

Одна зі служанок налила келих вина королю. Він вже збирався випити, але вмить Генріх вибив кубок з рук Нолана.

– Ти, що собі дозволяєш щеня?! –злісно вигукнув король, дивлячись в сторону хлопця.

– Я врятував вам життя. У вашому келиху отрута,– впевненим голосом відповів Генріх.

– Яка ще отрута?                                                               

– На травах, ваше величносте. В Рудонії відома, як “білі сльози”. Виготовлена на основі крутоцвіта.

– Як ти зрозумів це?

– Я – алхімік, мій королю. По запаху можу визначити, яку компоненти входять  в ту ,чи іншу суміш. Покладіть переді мною п'ятдесят різних квітів, і я з закритими очима знайду ту, яку ви захочете.

Король вдумливо глянув на Генріха і сказав:

– Мелісса, накажи принести бочку з вином, яке було налите в мій келих.

– Слухаюсь, ваше величносте.

За мить в залу ввійшли два слуги і поставили бочонок на стіл. Король підійшов і налляв в кубок рідини, яка була всередині бочки. Поставивши перед Генріхом кубок, Нолан запитав:

– Це те вино?

Хлопчина взяв келих в руки і підніс до носа. Принюхавшись алхімік сказав:

– Так, це воно.

– Мелісса, на якій виноробні ми купуємо його?

– Це вино з Борнівської виноградні. Вони вже давно постачають його в королівський палац.

– Надішліть листа містеру Борну про те, що я хочу бачити його в себе негайно, а якщо він не приїде, то я спалю його виноградники і його разом з ними, – зціпивши зуби, сказав король і сів на свій трон.

Князі в залі вже не сміялись. Всі почали обговорювати інцидент. Сівши і заспокоївшись, Нолан заговорив до Оргулія.

– Ти знаєш, раніше я думав, що керувати державою, бути королем  – це те, що подарує мені щастя, але ні… Тебе завжди хочуть вбити, чи кинути в багнюку, змішати з землею і залишити там навічно, але я все-таки зрозумів в чому полягає щастя. Щастя – це сім’я. Саме тому я досі борюсь, бо знаю, що від мене залежить життя моїх рідних.

– Що ти хочеш сказати цим? – запитав Оргулій.

– Я хочу, щоб ви захистили мою сім’ю, якщо зі мною трапиться щось погане. Сьогодні твій хлопчина врятував моє життя, але завтра мене можуть вбити градійці, чи отруїти ще чимось. Я прошу лише того, щоб мої рідні були в безпеці.

– Добре, Нолан. Я зроблю все, щоб не допустити їхньої смерті.

– А, ще постав когось охороняти мою доньку. Якщо в моєму замку посягли на моє життя, то її життя також під загрозою. Анна – єдина спадкоємиця престолу…

– Я прямо зараз зроблю це. Ленарт, підійти до мене.

Хлопець встав з–за столу й підійшов до Оргулія.

– Я доручаю тобі важливе завдання. Ти будеш захисником принцеси Анни, поки цього вимагає країна. І якщо потрібно буде, то ти маєш віддати своє життя взамін на життя принцеси.

– Дякую вам за те, що довірили мені таке важливе завдання, – відповів Ленарт.

– Можеш починати свою службу,– доповнив Оргулій.

– Добре, командуючий.

Хлопець навчався етикету з книг, тому для нього не були проблемою придворні манери. Він ввічливо попрощався з його величністю й іншими за столом і пішов з зали в пошуках Анни.

– Не турбуйся, Нолан. Він хороший хлопець і не дасть заподіяти зла твоїй дочці.

– Дякую, Оргулій,– сказав король і подивився на гостей.

Ленарт, блукаючи коридорами замку, почув голос принцеси. Вона кричала щось на кшталт: “Отримуй дурню!”. Орієнтуючись на нього хлопчина продовжував йти й натрапив на Фредіту, яка говорила з одним із слуг. Чоловік був досить привабливий, як для прислужника. Побачивши Ленарта, жінка махнула рукою і чоловік пішов, зрозумівши жест.