Глава 4. Уламки минулого

Ранок четвертого дня подорожі. Пташечки вже заспівували пісеньки, а сонце потроху сходило на небі. Погода не заважала мандрівникам. Хоча розбійники зіпсували «прекрасну» поїздку захисників, вони залишалися в хорошому настрої. Вчора Оргулій вирішив, що їм потрібно перепочити, і команда розбила табір на галявині, недалеко від дороги.

Тіленські дороги, які знаходяться далеко від столиці, вважаються небезпечними через бандитів, які очікують на легку здобич. В ситуації, в якій опинились захисники, все було ще гірше, тому що дороги в так званому Місяці Тілена ще небезпечніші. Місяць Тілена – це ліс, який має форму місяця. З гір Бервастів прекрасно видно це чудо природи, але краса не подарувала йому хорошої репутації. Ліс цей відомий, як один з небезпечніших магічних місць. Деякі селяни, які живуть поряд, говорять, що в вечері там видні вогники, але більшість людей не вірять в ці байки.

“То все дурня. Ліс, як ліс, а нам гроші з цих пришелепуватих шукачів незвичайного. Вони в нас зупиняться на нічку, а ми вже й матимемо ту копійку”,- казав власник місцевого готелю, коли ми запитували.

 Незважаючи на те, що навіть маг, який потім виявився радником короля Рудонії, підтвердив, що місце справді гибле, бажаючих побувати тут не збавилось.

«Людство саме зведе себе у могилу»,- завжди каже Оргулій, і в його словах є правда.

У захисників не було виходу, тому їм довелось йти через ліс. Хоча команда найкращих воїнів Тілена не з боязливих, але є щось в цьому лісі не природнє, невловиме. Магічна сила й справді відчувалася в цих місцях. Таких територій, де є велика кількість сконцентрованої магії, мало. Вони розкидані по всьому континенту. Знайти їх не важко, але багато з них знаходяться під охороною варти. Місяць Тілена  не охороняється. Ніхто не знає чому, а може й не хоче знати.

Сонце було в зеніті. В повітрі чувся запах смаженого м’яса. Винуватцем цього запаху став кролик, якого випадково прибив Ленарт. Коли хлопець стріляв по мішенях, стріла полетіла не в ту сторону і вбила нещасного.

“Так полюють справжні мисливці!” -сказав Оргулій і зареготав.

У відповідь йому інші також засміялись. Пообідавши, команда зібралась біля вогнища для обговорення подальших планів.

-Сьогодні вирушаємо? - запитав Генріх.

-Ні, ми не встигнемо дібратись у найближче село до вечора,- відповів Оргулій.

-Невже видатний захисник побоїться ночі? Чи є якісь інші причини?-з сарказмом запитала Сірена.

-Для мене важливіша безпека команди. Вночі в ліс краще не ходити. Багато історій відомих і невідомих є про це місце. Дороги з настанням темряви стануть ще більш небезпечні, ніж вдень. На галявині знаходитись можна, але в ліс ні ногою – суворо промовив Оргулій.

-Чому ви не розказали це вчора?

-Ви спали без задніх ніг. Не думаю, що ви хотіли б прогулятись.

- Коли ж ми відправимось?-запитав Ленарт

-Завтра вранці, тому попрошу вас зібрати речі і бути готовими до продовження мандрівки.

Більше запитань при собі ніхто не мав. Рада закінчилась, і всі пішли збиратись.

Вечір того ж дня.

Ленарт стояв нерухомо і дивився, як заходить сонце. Останній промінь промайнувши крізь гілочки дерев освітлював його лице. Небесне світило зайшло і обличчя юнака поглинулося тьмою. На галявині стало темно. Зі сторони наметів почувся голос Оргулія:

-Ленарт, хутко в намет! Завтра рано вставати.

Хлопчина, вдихнувши повітря, відправився до свого намету. Хлопчина влігся і закрив очі. Думки про те, що сьогодні йому знову снитиметься жахіття, не давали забутись, але втома взяла своє.

Ленарт бачив це ж сновиддя вже в котре. Здається, він пам’ятає кожну деталь видіння. Колір сукні, яку одягнула мати, риба, яку вони їли, обличчя кожної людини – все це він пам’ятав. І ось, коли історія йшла до логічного завершення, він звернув увагу на те, що лице матері змінилося. На її лівій скроні з’явився шрам. Ленарт помітив його не одразу, але це було не складно. Він бачив одне і те ж кожної ночі, тому почав помічати все. Шрам цей став рятувальною шлюпкою для хлопчини. Він хоче покінчити з цим жахіттям і знайти свою матір. Можливо, саме цей шрам, саме ця маленька деталь допоможе віднайти розгадку.

Ленарт прокинувся. З його лоба стікав холодний піт. Хлопець був спантеличений шрамом, який з’явився на лиці матері.

Ленарт не міг більше залишатись в наметі, він вийшов і вдихнув свіже повітря.  Прийшовши до тями, він прислухався. Шурхіт, вітер, нічна птиця, яка здіймалась вгору й створювала тремтіння в повітрі.

-Звичайний ліс – заспокоюючи себе, сказав Ленарт.

Він уже збирався повернутися в намет і заснути, надіючись не побачити страшний сон на цей раз, але пролунав дивний для лісу шум.

Скрегіт металу чи щось таке. Звук цей відрізнявся від звичних звуків місцевої фауни. Ленарт оглянувся – нікого. Хлопчина вглядівся в темряву. Щось привернуло його увагу. Обличчя, ось що помітив юнак у хащах лісу, які освітлював повний місяць. Обличчя належить жінці. Світле волосся було помітно навіть вночі. Після того, як Ленарт усвідомив, що бачить, він розвіяв тишину:

-Хто ви?

Відповіді не було. Юнак вже здумав, що це розіграш, і Сірена так хотіла його налякати й поставила у кущах їхній тренувальний манекен, але фігура ворухнулась. Обличчя цієї персони було повністю освітлене місяцем. Срібляста накидка, волосся, очі, форма обличчя і… шрам. Остання деталь змусила Ленарта стрепенутися від несподіванки. Він вглядався і не міг повірити, що це була його мати. Він думав, що це продовження його жахіття, але це був не сон. Ленарт викрикнув невпевненим голосом:

-Мамо? Це ти?

І в відповідь йому фігура погналася в темінь лісу. Ленарт, не розмірковуючи, побіг за нею. Шурхіт листя, гілки, які ламались від зустрічі з. Юнак перечепився, але не впав і продовжував бігти. Врешті-решт обидва вибігли на галявину, але не на ту, де були захисники. Місяць яскраво освітлював її. Тепер Ленарт міг розглядіти її (кого? Галявину чи жінку?) повністю. Все, як в-вісні. Образ її був, наче змальований з думок Ленарта. Жінка зупинилася в центрі галявини. Хлопчина - в декількох метрах від неї. Ленарт вирішив почати першим: