Глава 4

Я насолоджувалася останніми краплинами чаю і подумки блукала серед безкраїх просторів дикої природи. Моє хвилювання розвіялося, наче насіння кульбабки, яке підхопив вітерець до свого жвавого танцю. Я перестала слідкувати за плином часу. В цей момент для мене існувала лише насолода від чарівного напою та легкість, яку він дарував. Але голос Пікко змусив мене покинути свої уявні подорожі і повернутися у реальність:

- Жаклін, Марун уже йде. Ходімо до нього.

Коли я поглянула на те місце, де сидів Пікко, його вже там не було. Я хутко перевела погляд на сходи і побачила, що Рудий наближається до великого чорного пса, більше схожого на вовка. Від одного погляду на нього я вся зіщулилась і моя паніка почала знову повертатися. Я підвелася і попрямувала до двох друзів, які в цей час тиснули одне одному лапи. Я поглянула на Пікко, а потім на Маруна і була дещо вражена тим, що на такому суворому собаці була вдягнена невелика біла краватка-метелик. Вона зовсім не поєднувалась з його серйозним виглядом. Ця деталь мене трішки розвеселила і я поглянула на Маруна зовсім іншими очима. Тепер мені вже було не так страшно знаходитися поряд з ним, оскільки від його суворого вигляду мене відволікала краватка. Коли я дійшла до Пікко та Маруна, то почула їхню розмову:

- Ось це так сюрприз Пікко! Не очікував, чесне слово, побачити тебе найближчим часом. Невже так скучив за мною? – по-дружньому глузуючи з Рудого, запитав Марун.

- То-то ще скажеш, - сміючись сказав Пікко, - звичайно скучив, адже давно тебе не бачив. Але залишимо всі ці пусті балачки і перейдемо до справи.

- Тепер я впізнаю тебе, Пікко. Так що ж у тебе трапилося? Сподіваюсь ти не вскочив в якусь халепу?

- У мене все добре. Я хочу, щоб ти допоміг цій дівчині, - Пікко показав лапою на мене і я дещо знервовано посміхнулася.

Марун поглянув на мене своїми темними, наче ніч, очима, але окрім сердитого виразу, мені не вдалося нічого в них розгледіти. Після того, як пес зміряв мене очима, він звернувся до Пікко:

- Ходімо поговоримо у моєму кабінеті.

Марун повернувся і почав підніматися по сходах. Ми з Пікко намагалися не відставати від нього. Коли пес дійшов до дверей кабінету, він їх відкрив, і ми слідом за ним зайшли всередину. Кімната була достатньо просторою та виглядала так само вишукано, як і зал очікування. Біля вікна стояв стіл з масивного темного дерева та стілець з високою спинкою, яка була обтягнута темно-зеленим оксамитом. Марун сів за стіл і звернувся до нас:

- Сідайте, де вам буде зручно, і почнемо нашу бесіду.

Пікко застрибнув в крісло, що стояло біля столу, а я оглянула кімнату і вирішила сісти на дивані, що стояв неподалік. Після цього Марун продовжив:

- Що ж, я слухаю.

- Перш за все, я б хотів тебе познайомити з цією милою леді. Марун, це Жаклін, - Пікко повернув до мене голову і посміхнувся, - і саме їй потрібна допомога.

- Радий знайомству, Жаклін. Як Ви вже напевно знаєте, мене звати Марун. Для того, щоб вирішити зможу я Вам допомогти чи ні, мені необхідно почути в чому саме полягає Ваша проблема.

Я швидко глитнула слину і хотіла заговорити, але тут на поміч прийшов Пікко і почав розповідати Маруну все, що знав, та, що почув від мене про мою дивну появу в Ліберії. Весь час поки Рудий говорив, Марун не зводив з мене очей. Мені було страшенно ніяково від цього і я щосили втиснулася в м’яку оббивку дивану. Коли ж Пікко завершив свою розповідь, то він додав:

- Марун, ти єдиний на кого я можу розраховувати. Просто я про таке ніде не чув і не знаю, що робити. Ти викроїш зі свого щільного графіку трішки часу для вирішення цієї проблеми?

Марун глянув на мене і я затамувала подих. Він був останньою моєю надією на повернення додому. Мої долоні спітніли від страху і я почала їх витирати об джинси, при цьому намагалася не зводити погляду від Маруна. Я розуміла, що виглядаю досить кумедно, але нічого не могла з собою вдіяти. Я страшенно боялася почути відмову і залишитися в цьому невідомому для мене світі назавжди. Марун ще трохи потримав нас у напрузі, а потім нарочито діловим та спокійним голосом сказав:

- Що ж справа досить унікальна.

Мені на хвильку здалося, що Марун ось-ось засміється, але я вирішила, що це від хвилювання розігралася моя уява. Я поглянула на Пікко і здавалося, що кожна його шерстинка була напруженою. Це трішки підбадьорило мене, оскільки я зрозуміла, що Рудий також сильно хвилюється і не знає, якої відповіді чекати від свого найкращого друга.

- Ха, - невтримався від сміху Марун, - ти б себе бачив зараз Пікко, крізь сміх говорив пес.

Я і Пікко були дещо спантеличені через таку реакцію Маруна. І не знали, що його так розсмішило, та, що нам взагалі робити і як себе поводити.

- Ти чого? – здивовано запитав Пікко.

- Нарешті я знаю, те чого не знає Рудий Розумник, - гордо сказав Марун, - плюс одне очко на мою користь.

Пікко напевно щось второпав і вже орієнтувався у цій кумедній ситуації:

- Ти, що досі пам’ятаєш про нашу розумову битву, яка була ще за часів нашого навчання в університеті.

- Звичайно, пам’ятаю. Мені ніколи не вдавалося переплюнути тебе. Ти завжди був на крок попереду. Але не тепер! Зараз фортуна на моєму боці. Запам’ятай цей фатальний для тебе момент.