Глава 3

Я завжди мріяла мати кота. І ось моє бажання збулося. На мій день народження мені подарували рудого пухнастого кота. Моїй радості не було меж. Я схопила кота і закружляла разом з ним по кімнаті, потім прижала до себе і його вусики лоскотали моє обличчя. Як же лоскотно! Я відкрила очі і побачила перед собою Пікко. Це був сон, тільки сон.

- О, прокинулась! А я вже гадав, що не зможу тебе розбудити, і нам доведеться знову кататися на трамваї, - посміхаючись сказав Пікко.

- Пробач! Це напевно втома дає про себе знати та ще й такий крутий віраж долі.

- Нічого! Я ж все розумію. Ходімо до Бюро.

Пікко зістрибнув із лавки і вийшов з вагону. Я пішла за ним слідом, потираючи долонями очі. Вийшовши з вагону, я побачила, що тепер ми знаходимося не серед безкраїх просторів дикої природи, а у шумному мегаполісі, де вирує життя. Всі кудись поспішають, навколо така метушня, галас. Високі будівлі, якогось незвичайного стилю архітектури, зачаровують і лякають одночасно. Химерні статуї виглядають як живі і здається, що вони ось-ось на тебе стрибнуть. Я стояла на місці і звикала до цього невідомого світу, який щоразу дивував мене. Він зовсім непередбачуваний, наче океан, який може мирно виблискувати на сонці, а в лічені хвилини перетворитися в страшну стихію. До мене підбіг Пікко і сказав:

- Годі роздивлятися. Ще встигнеш це зробити. Ходімо вирішувати твої нагальні проблеми.

Я кивнула і ми попрямували широкою вулицею. Здавалося Пікко водив мене серед лабіринтів вуличок і я вже гадала, що ми заблукали, але не наважилася запитати. Рудий мовчки йшов і лише інколи поглядав назад, щоб перевірити чи йду я слідом. Так ми блукали серед кварталів Ліберії з півгодини. Аж раптом переді мною виросла висока будівля. Вона була побудована напевно давно, але роки зовсім не відбилися на ній. Від будівлі віяло «вишуканою давниною», що в мене аж морозець пробіг по всьому тілі.

- Ну що пішли всередину? – запитав Пікко.

- Пішли.

І ми рушили до входу у будівлю. Пікко швидко піднявся по сходам до високих дерев’яних дверей і чекав на мене. Я повільно долала сходи, оскільки моє тіло сковував страх перед невідомим. Коли я все ж таки опинилася біля дверей, то Пікко звернувся до мене:

- Допоможи, будь ласка, відкрити двері. Вони занадто важкі для мене.

Я взялася за металеву ручку дверей, яка напевно була зроблена умілим майстром, так як кожна її лінія була досконалою, навіть ідеальною. Я потягнула за ручку, але двері піддалися не відразу. Довелося вхопитися за неї двома руками і щодуху потягнути. Двері на силу вдалося відкрити, але цю перепону все ж таки я здолала. Ми з Пікко зайшли всередину. Я не повірила своїм очам. Ззовні будівля здавалася невеликою, проте всередині вона була надто простора та по-королівські вишукана. Підлога натерта до блиску, що можна було розгледіти своє відображення, як в дзеркалі. Стеля трималася на колонах, які ніби крони дерев обплітали її. В просторій залі стояли столи з міцного темно-коричневого дерева, а навколо них були розміщенні м’які крісла на вишуканих дерев’яних ніжках. Декілька відвідувачів сиділи та  бесідували з працівниками Бюро. Я глянула на Пікко і мені здалося, що він когось шукає серед присутніх. Через кілька хвилин він повернувся до мене, посміхнувся і сказав:

- Ходімо я познайомлю тебе з моїм найкращим другом. Сподіваюсь, що він візьметься за твою справу.

Я намагалася стримувати своє хвилювання і спробувала видавити з себе щось схоже на усмішку. Пікко попрямував до одного зі столів і мені нічого не залишилося як слідувати за ним. Ми сіли в крісла і Рудий взяв телефон та швидко набрав номер. Кілька хвилин він чекав на те, щоб хтось відповів. Коли хтось заговорив у слухавці, то Пікко по-діловому почав вести бесіду зі своїм співрозмовником:

- Добрий вечір! Я хотів би поцікавитися чи вільний зараз пес Марун. – Пікко трохи помовчав, напевно слухав те, що йому говорять, а потім продовжив, - Добре. Я зачекаю. Що передати? Скажіть, що його турбує Пікко. Він знає хто це. Так, так. Справа досить важлива. Ні, по телефону не пояснити. Потрібна його особиста присутність. Добре. Дякую. Чаю? Не відмовимося. На двох персон. Ще раз велике дякую.

Пікко поклав слухавку телефону і посміхнувся мені, а потім сказав:

- Треба трохи зачекати, Жаклін. Марун на нараді. Зараз нам принесуть чаю.

Ще чекати. Ох, мої нерви вже на межі. Як же я хвилююся. Я з шумом видихнула і Пікко знову до мене звернувся:

- Не хвилюйся ти так. Марун – мій найкращий друг. Ми з ним давно знайомі. До того ж він професіонал у своїй справі. Мені Марун не відмовить. Так що все буде добре.

- Ох, Пікко, дякую за те, що ти мене заспокоюєш, але я все одно хвилююся. Ти сказав пес Марун?

- Так. Марун – пес. Він дещо має суворий вигляд, але зовсім не страшний, коли впізнаєш його ближче.

- Дивно. У нас коти з собаками не дуже ладнають. Можна сказати вони вороги.

- Тю, дивний у вас світ. Марун – найкращий. І я безмежно радий мати такого друга.

- А який Марун?

- Що ти маєш на увазі?

- Як він виглядає?

- Марун – чорний пес. Він схожий на вовка. Хтось з його роду був вовком і йому дісталися такі гени. Марун дещо різкий, але пес слова. Якщо скаже, що допоможе, то це зробить, незважаючи ні на що.