Глава 59: Не озираючись

Віртуальна реальність.

У реальному світі – 6 січня 2127 року, 01:15 за Гринвічем.

Саша розуміла, що це її останній раз у їхньому з Рейчел віртуальному прихистку. Рейчел теж про це знала. Проте поки що не усвідомлювала фатальне значення цих слів для другої з них.

Сай, що з ним Саша провела вечір, спав зараз у будиночку в Алкантарі. Там вони насолоджувались останньою ніччю на Землі перед призначеним на ранок космольотом на «Гейтвей». Заледве він підозрював, чим зайнята Саша, усамітнившись у вбиральні. Їй лишалося сподіватися, що не підозрює про це і корпоративна служба безпеки.

– То коли ви відбуваєте? – запитала Саша.

Питання озвучили вуста її аватара. Той сидів у кріслі в маленькій неіснуючій кімнатці без вікон і дверей. Єдиний вихід звідти вів у інший шар віртуальної реальності.

– Дату ще не визначили, – відповіла їй незнайома жінка навпроти. За її личиною ховалася – принаймні, Саші хотілося в це вірити – її подруга.

Питання було безглузде. Тернер розуміла, що Гілл не мала права називати їй точну дату вильоту «Ери», навіть якби цю дату визначили та сповістили Рейчел. Саша передала їй усю інформацію про польотні плани «Пегаса», проте розраховувати на таку ж відвертість у відповідь було б наївно.

Аби зм’якшити свою потайливу відповідь, Гілл додала:

– «Ера» прибуде в Тау Кита з відставанням від «Пегаса», Тернер. Ніхто ще не знає, з яким саме. Дуже прошу тебе не робити нічого необачного й не лізти поперед батька в пекло, доки ми не з’явимося на орбіті Землі-2. Це не моє особисте прохання, а позиція мого керівництва. Ми хотіли б побачити тебе в доброму здоров’ї та все ще на посаді капітана «Пегаса», коли дістанемось Тау Кита. А вже тоді разом попрацюємо над тим, аби Гізу, Хаторі та їхні поплічники відповіли за скоєне.

Тернер невесело всміхнулася. Вона розуміла ціну цим обіцянкам.

– Гадаєш, я повірю, Гілл, що ви допоможете мені помститися цим покидькам, а не почнете торгуватися з ними за розподіл сфер впливу та ресурсів? Навіть якщо ти справді в це віриш, у чому я сумніваюся, – не думаю, що так само вважають ті, на кого ти працюєш і хто напевне нас зараз слухає.

Не було жодного сенсу грубіянити та стрибати в очі людям зі «Стар Бридж» – цим вона лише продемонструє їхнім аналітикам, у якій нервовій напрузі зараз перебуває. Однак стримуватись і прикидатись у неї теж не лишилось ані сил, ані бажання. Гілл, якщо на зв'язку з нею дійсно вона, однаково б відчула, що коїться у Сашиній душі.

– Досі не довіряєш нам?

– Можливо, я все ще довіряю тобі, Гілл. Якщо, звісно, вірити, що я справді розмовляю зараз з тобою, а не групою ваших есбешників. Що до «нам» – не думаю, що це колись станеться. Менше з тим. Наша корпоративна розвідка вважає, що ваші польотні випробування триватимуть щонайменше до кінця року, а крейсерська швидкість «Ери» під час польоту не перевищить нашу. Якщо ці дані достовірні, то «Ера» прибуде в Тау Кита з відставанням на рік чи більше від «Пегаса».

– Ти ж сама розумієш, що я не можу ні підтвердити, ні спростувати твою здогадку.

– За браком інших даних я виходжу з того, що моя здогадка близька до істини. Тож вибачайте, шановне панство, але будувати якісь спільні плани дій після прибуття в Тау Кита нам недоцільно. Я не зможу чекати вас так довго.

– Навіть якби твоя здогадка виявилася правильною, рік – це не вічність, Тернер.

– Для мене це майже те ж саме.

– Поясни.

Саша зітхнула, намагаючись зібратися з думками. На щастя, її аватар не копіював за нею мимовільні прояви емоцій. У неї не було вдосталь часу, аби як слід зважити всі «за» і «проти», аби вирішити, чи відкрити правду про свій діагноз людям зі «Стар Бридж». Та й не так просто вибудовувати продуману стратегію, плести власні інтриги та розбиратися в чужих, коли розумієш, що в ці самі секунди мільйони пріонів множаться у твоєму головному мозку.

У її пам'яті раптом спливли чужі спогади, такі ж чіткі, глибокі й гострі, як свої. Семирічна Рейчел стоїть, винувато опустивши голову, та ледь стримує сльози. Її грізно сварить кремезний чоловік із суворими рисами обличчя. Над дівчинкою нависає своєю велетенською статурою її батько, полковник Девід Гілл. Він не пробачав доньці жодної помилки – чи то розбита ваза, чи то друге, а не перше, місце на шкільній олімпіаді. В дитинстві Рейчел мріяла про цуценя, маленького золотистого ретривера, проте не отримала його, позаяк у цьому не вбачали доцільності. Почувши «ні», їй хотілося розридатися, та вона стримала сльози, бо знала, що в сімействі Гілл не схвалюють таких проявів слабкості. Через десять років вона не змогла піти на шкільний випускний бал із хлопцем, у якого вона була закохана, тому що «цей жалюгідний бовдур не вартий, аби гідна дівчина витрачала на нього час». Вона знову втрималася від ридань та істерик. «Логіка, дисципліна, самоконтроль!» – сплив у пам'яті Саші, яка колись сплелася в єдиний вузол із пам'яттю Рейчел, командирський бас цього сильного авторитарного чоловіка, чиє виховання багато в чому визначило характер дочки.

Чи пам'ятає Гілл так само добре картини з глибин Сашиної підсвідомості, які свого часу відкрилися їй? Всепоглинаюче горе, затяте заперечення й гірку образу, які гризли п’ятирічну Сашу, котра лишилася без матері. Жах, що Саша відчула пізніше, коли усвідомила, що мамина хвороба з імовірністю в 50% вб’є і її саму. Якщо сліди цих її емоцій ще не стерлись у свідомості Гілл, то вона, можливо, єдина в усім світі дійсно здатна зрозуміти, що відчуває зараз Тернер.