Глава 58: Подвійне дно

Через півгодини…

Комплекс корпорації «Терра Нова». Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

Корпус «А», 5 поверх. Центр астромедицини.

5 січня 2127 року. 19:50 за місцевим часом (22:50 за Гринвічем).

Виходячи з кімнати медичного огляду, Саша зберігала спокій. Принаймні, дуже сподівалася, що зосередженість і певну похмурість на її обличчі спишуть на думки, природні для такого моменту. Ніхто не здогадається, що в її душі панує спустошення, неначе після ядерного бомбардування.

«Чому?» – не бажало покидати її питання, яке не мало сенсу. Безжалісний генератор випадкових чисел, здатний видати лише цифру «1» або «0», видав одну з них. Та її єство відмовлялося приймати це пояснення, образливе та неприйнятне для людського егоцентризму.

А як же всезнаючий і всемогутній Господь, який гарантує, що кожен відповість за свої справи по справедливості? Може, він покарав її? Чи нагородив, прикликавши до себе? Але за що була ця кара чи непрошена нагорода? За які справи?

А як же людська свобода волі, як же «усяк свого щастя коваль», яким атеїсти полюбляють хизуватись у своїй безмежній самовпевненості? Її спосіб життя, її рішення та вчинки – вони що, зовсім ні на що не вплинули? Можливо, теорія про причини пріонних захворювань не до кінця правильна? Може, її мозок став вразливим після того, як вона випалила його сполученням із надпотужною штучною нейромережею й незліченними сеансами онейропроцесингу?

Якби це було так, то у всьому, що сталося, з’явився б принаймні якийсь сенс, якась закономірність і якась справедливість. Але проста випадковість?!

– Сашо.

Сай чекав її, притулившись до стіни, неподалік від виходу з палати. Від несподіванки вона здригнулася. Затим зустрілася з поглядом його синіх очей – як завжди, нашорошеним і суворим завдяки зрушеним бровам, та все ж таким знайомим, щирим і надійним. На серці стало тепло, неначе посеред розбомбленого пустища раптом проклюнувся самотній зелений черешок. Джерело цього тепла не хотілося детально аналізувати. Не хотілося вимірювати його вздовж і впоперек, приміряти на нього накопичені з досвідом шаблони. Хотілося лише притиснути до себе й не відпускати.

– Привіт, – завмираючи, відповіла вона.

Кілька секунд вони обережно стикалися поглядами, перш ніж Саша мовила:

– Вибач, я не помітила тебе, коли…

– Пусте. Я ж бачив, що ти чимось заклопотана. Вирішив дочекатися тебе тут. Не думав, що медичний огляд капітана корабля триває настільки довше, ніж огляд простого бійця Sec-Squad.

– Мені… е-е-е… потрібно було побалакати з Джил, – збрехала вона. Її здивувало, наскільки непереконливо прозвучали ці слова – немов вона підсвідомо бажала, щоб її спіймали.

Проте Сай не помітив цю дивину. Чоловік теж мав стурбований вигляд, нехай і з іншої причини. Він явно обміркував цю розмову заздалегідь. Але все ж зам’явся, перш ніж викласти свої думки:

– Сашо, я не хотів турбувати тебе під час твоєї останньої відпустки на Землі. Не був певен, що розмова зі мною буде тобі зараз потрібна і приємна. Але це безглуздо, що більше, ніж за рік, я так і не зміг як слід тобі віддячити за порятунок мого життя в Чаді й нормально з тобою поспілкуватися.

– Тобі не треба мені дякувати, Саю. Я ж бо знаю, що ти зробив би для мене те ж саме.

Від її слів він ледь знітився й опустив погляд.

– Знаєш, я по життю не довіряю людям. Чекаю від них гіршого. Така вже в мене була доля. Й моя недовіра зазвичай справджується. Але ти відрізняєшся від усіх, хто мені траплявся. Я радий, що у світі є така людина, як ти. І я лише зараз розумію, який я казковий ідіот, через те, що не зробив усе від себе залежне, аби бути ближче до тебе. Та це – моя помилка й моя провина. А ти…

Саша не дослухала його. Спокійно зробила крок назустріч, взяла за руку й поцілувала в губи. Так само, як і вперше, в серпні 2120-го, під час перельоту з Франції у Бразилію. Якісь речі не змінювалися – губи все ще здатні були висловити поцілунком те, що не могли промовити словами. Її вчинок міг видатись імпульсивним і божевільним. Та зараз Саші здавалося набагато безглуздішим, що вона не зробила цього значно раніше. Що вона не відшукала Сая де завгодно – на полігоні Sec-Squad у Ріо-Гранде, у тренувальному центрі на «Гейтвей» чи під час одного з його викликів до Марії Гізу – й не сказала йому, що хоче бути з ним поряд попри все.

Люди завжди вважають, що в них на все вистачить часу.

– Ти на байку? – прошепотіла вона йому на вухо, коли їхні губи розімкнулися після довгого торкання.

– Так.

– Тоді пішли, проїдемося. Як тоді, коли ми тільки познайомилися.

Багато людей вони зустріли в ліфті, холі та коридорі дорогою до паркінгу біля будівлі комплексу. Саша не могла знайти в собі сили посміхатись у відповідь на привітання, тож лише стримано кивала. Вона сподівалася, що така поведінка не здається дивною як для людини, яка через добу вирушає за дванадцять світлових років від Землі.

Всередині неї жевріло щось неприємне, холодне та слизьке. Воно стискало серце й легені так, що було складно дихати. Лише коли вона сіла на «ракету», ввімкнула польотний двигун і відірвалася від асфальту паркувальної зони – почала відчувати полегшення. Прискоривши аеробайк до граничної швидкості, аби вітер обпалював тіло навіть крізь мотоциклетну куртку і гучно свистів у вухах під шоломом, вона понеслася, пліч-о-пліч із Саєм на його синьому байку, над зеленою кромкою джунглів, мало не торкаючись верхівок дерев. Над синьою гладдю Атлантичного океану плавно сідало червоне сонце. Швидкість і вітер очистили її думки. Відчуття ходіння по канату над прірвою, близькості до неба й вічності, дарувало гулку та тривожну свободу.