Глава 57: Орел чи решка

Через дванадцять днів…

Комплекс корпорації «Терра Нова». Алкантара, штат Мараньян, Бразилія.

Корпус «А», 5 поверх. Центр астромедицини.

5 січня 2127 року. 19:10 за місцевим часом (22:10 за Гринвічем).

– Впевнена, що не хочеш піти додому відіспатися? – з турботою запитала по відеозв’язку Емма Гоффман, головна медикиня проєкту «Піонер: Експансія». За роки роботи вона прикипіла до молодшої колеги. – Запевняю, ми тут і без тебе впораємось.

Емма мала рацію. У Центрі астромедицини проєкту працювали понад триста штатних працівників, включно з принаймні сотнею докторів медицини. Це не рахуючи тисяч сторонніх спеціалістів, яких подекуди залучали до різних консультацій і дослідницьких програм. Водночас лише двадцять лікарів, серед них і Джил Капур, входили у склад експедиції. Вони-бо мали повне право зараз відпочивати.

Зазвичай Джил не відмовилася б від такої пропозиції. Та зараз їй, навпаки, кортіло зайняти себе робочою рутиною. Може тоді в голову лізтиме менше думок у дусі «О, Боже, що я роблю?! Та ми там усі загинемо!», цілком природніх як для двох діб перед відльотом.

– Не хвилюйся за мене. Мене незабаром чекає дуже довгий сон, – віджартувалася вона.

Кілька годин тому вона прибула в Алкантару одним зі спецрейсів із Ріо. За день до того завершилася серія прийомів, присвячених прийдешньому старту «Пегаса». Ці урочистості не поступалися розмахом відкриттю Олімпіади й широко висвітлювалися в інформаційному полі.

Політики й корпорократи з їхніми пихатими промовами, шоу за участю світових зірок естради, голографічні спецефекти, феєрверки, натовпи людей, що святкують на вулицях, маніфестації всіляких диваків, поліцейське оточення, повідомлення про підготовку терактів – все, що личить вшануванню відбуття Homo Sapiens у першу міжзоряну подорож, учора в Ріо відбулося. Завершила вечір грандіозна закрита корпоративна вечірка, під яку зняли весь готель «Атлантік», який належав холдингу «Гізу Проджектс», на три тисячі людей персоналу та друзів проєкту. За підрахунками репортерів, які посилалися на анонімних інсайдерів, прийом відвідали щонайменше чотири десятки мільярдерів і сім голів держав. Проте, вряди-годи, в центрі загальної уваги були зовсім не вони, а 240 учасників міжзоряної експедиції, включно з Джил Капур.

Тією самою Джил, яка до червня 2120-го вдовольнялася життям Кіри, танцівниці з віртуального всесвіту «Місто гріхів», звертаючи мало уваги на долю свого розкабанілого земного тіла. Жінкою, чия доля не цікавила нікого, за винятком матері та кількох друзів, що залишилися з часів, коли вона ще належала цій реальності. Яка не планувала нічого змінювати у своєму житті й заледве змінила б, якби доля випадково не закинула її додому до Саші Тернер саме того дня, 10 червня 2120-го. «Мабуть, моя матуся не така вже й дурна, коли говорить про карму» – змушена була визнати Джил.

За останні кілька днів добрячий десяток великих цабе, що їх вона ніколи не бачила або бачила мигцем, писали чи дзвонили їй лише для того, щоб розсипатися в компліментах. Мер її рідного містечка, ректор медичного інституту AIIMS у Нью-Делі, який вона закінчила, і навіть директор ЮНІСЕФ, де вона колись працювала. Кожен казав, яка це для них честь, що їхня землячка – екс-колега, екс-студентка, жінка, яку вони колись десь бачили – ввійшла до числа перших міжзоряних мандрівників. Переважна більшість таких компліментів звучали фальшиво і явно робилися лише для того, аби додати собі кілька балів значущості, випустивши в медіа-простір чергове вихваляння на тему «я спілкувався з Джил Капур, учасницею міжзоряної експедиції». І все ж, купатися в увазі тих підлабузників було приємно. Настільки приємно, що Джил не дотрималася рекомендацій департаменту комунікацій посилити автоматичну фільтрацію вхідних дзвінків і повідомлень.

Коли вчора на прийомі вона всміхалася, відповідаючи на побажання удачі самої виконавчої директорки Індійської організації космічних досліджень (ISRO), то почувала себе майже щасливою, хай як безглуздо, по-дріб’язковому й по-міщанськи це б не звучало.

– Ну що ж, тоді вдалого тобі останнього робочого дня тут, на Землі.

– Дякую, Еммо.

Це був, мабуть, перший корпоратив у житті Джил, що після нього на ранок не боліла голова. Навіть якби «Афіна» не контролювала дотримання обмеження на вживання алкоголю членами експедиції, вона тримала б себе в руках і сама, бо розуміла, що є частиною дійсно серйозної справи й підходити до неї треба відповідально.

«Дивовижно, якою діловою ковбасою я стала відтоді, як вирішила пов’язати свою долю з цим проєктом!» – подумала вона. А ще дивовижніше, що всі ці роки Джил рухалася назустріч складнощам і викликам, хай як багато їх не ставало, замість того, щоб зірватися, все кинути й віддатися віртуальному гедонізму. Одного дня багато років тому вона вже так зробила, розбивши матері серце своїм виходом із ЮНІСЕФ.

Психологи б розкопали багато глибинних причин такої впертості. Одні сказали б, що вона прагне повернути втрачене схвалення матері, бо досі не може підсвідомо вирватися з-під її спідниці, адже власну сім’ю так і не створила. Інші – що вона намагається бути не гіршою за Сашу, бо роль страшненької подружки ніколи її не вдовольняла. Треті – що участь у проєкті дає їй змогу відчути себе значущою, успішною та причетною до чарівного світу великих грошей і великих справ, якого їй вперше дозволила торкнутися Марія Гізу. Джил воліла не вишукувати в собі подвійне дно. Простіше було вважати, що вона просто полюбляє пригоди.