Глава 56: Останнє Різдво

Комуна Каррі-ле-Руе, неподалік від Марселю, Франція.

24 грудня 2126 року. 20:30 за місцевим часом (19:30 за Гринвічем).

Велику різдвяну вечерю («le gros souper») у Провансі було прийнято влаштовувати на святвечір, а не на Різдво. В домі бабці Лари цю традицію завжди шанували. Не забували, також, ставити на стіл обов’язкові «treize desserts» – тринадцять десертів, які символізують Ісуса Христа та дванадцять апостолів під час Таємної Вечері.

В дитинстві бабця доклала чималих зусиль, аби прищепити онучці релігійність. Попри те, Саша так і не навчилася сприймати християнські традиції з усією серйозністю. Часом просто вдавала, що слухає бабусині настанови, а подекуди починала сперечатися, бажаючи просвітити бабцю про дрімучість її поглядів. Коли стала дорослою, Саша виснувала, що витоки традиції не такі вже й важливі, якщо вона допомагає близьким людям зібратися разом.

– Ой, матінко, риба просто божественна! – вразився дядько Дюк, скуштувавши солідний шматок тушкованого в овочах морського йоржа.

– Сьогоднішній улов, – з неприхованим самовдоволенням мовив дід Еміль.

У 103 роки дід скидався на хирлявий ходячий пеньок. Та під шарами складок і зморшок досі проглядалися риси гордого вродливого обличчя, яке випромінювало дещо архаїчну для ХХІІ століття маскулінність. Яскравий, енергійний холерик, що в ньому гаряча берберська кров батька поєднувалася з бретонськими стійкістю й упертістю, успадкованими від матері, дід був суворим і консервативним чолов’ягою. Він звик вважати, що слова «господар у домі» й «голова родини» щось означають навіть у сучасному ультраліберальному суспільстві. Затятий рибалка, відданий уболівальник «Марселя», майстер на всі руки, любитель попоїсти й випити, та, водночас, азартний гравець, забіяка та мисливець за спідницями, він був утіленням традиційної мужності з усіма властивими їй чеснотами й вадами.

Приборкання його норову зайняло в бабці добрячих півстоліття. Вони побралися зовсім молодими. Тоді Ларі заледве виповнилося вісімнадцять, а діду – двадцять два. За три роки до того Лара втекла в Європу від чергових заворушень між християнами й мусульманами в рідній Нігерії. Вони з дідом пережили чимало перипетій, перш ніж звили затишне гніздечко тут, на околицях Марселя. Однак через сімнадцять років Еміль зі скандалом покинув Лару й пішов до молодшої жінки. Вона залишилася сама з восьмирічною Ліанною та дворічним Дюком. Наскільки це було можливо, він продовжив жити на дві сім’ї та брати участь у вихованні дітей. Ті зберегли батьківське прізвище Юфірті, та насправді їх виховувала переважно мати. Еміль повернувся до Лари лише через дванадцять років після розлучення, коли Ліанна була вже доросла, а Дюк закінчував середню школу. Саша чула, що повернення було непростим, і дядько довгий час принципово не розмовляв із дідом, вважаючи, що бабця дарма прийняла його назад. Та на момент її народження тінь тієї історії вже майже перестала відчуватися.

– Господи Ісусе! – вигукнув Дюк і підозріло покосився на батька. – Тату, тільки не говори, що ти досі ходиш один у море! Мамо, ти що, дозволяєш йому?!

Через нешанобливе питання дід суворо насупив сиві брови й невдоволено буркнув:

– Не настав ще день, коли старому моряку знадобиться дозвіл жінки, аби вийти в море!

В молодому віці дід багато ходив на траулерах в Атлантиці, а пізніше обзавівся власним невеликим судном. На ньому він рибалив і продавав улов марсельським ресторанчикам чи на місцевому базарі, а ще возив на морські прогулянки туристів. Море було невід’ємною частиною його життя й те, що в цьому поважному віці він більше не міг самостійно вправлятися зі своїм судном, старий морський вовк визнавати вперто не бажав.

Він перевів погляд на онучку й неохоче додав:

– Саша мені допомогла. Ще пам'ятає дещо про море.

Вдень вони з дідом провели кілька годин за риболовлею коло скелястих Фріульських островів.

Саша була за крок від того, щоб відмовитися від пропозиції діда. Ніч, яку вдалося проспати лише завдяки снодійному, не принесла свіжості та відновлення. В голові й животі від рання вирували ті ж неприємні відчуття, що і з вечора. Лише одне змусило її пересилити себе – вираз непідробної сухопутної туги в очах діда, який вмить змінився наснагою від думки, що його зараз чекає, вряди-годи, зустріч із рідним морем.

Вона раділа, що погодилася. Променад селищем у супроводі двох охоронців, зграї настирливих дронів і зацікавлені погляди перехожих складно було назвати приємними, хоч і тішило через стільки років поглянути на будівлю своєї першої школи та вулиці, де вона в дитинстві ганяла на велосипеді. Та щойно вони відплили на дідовому катерку від берега – як прохолодний бриз, що лагідно торкався її щічок, бризки хвиль і крики морських птахів привели її до тями. Самотужки вовтузитися зі снастями, нехай і з підказками діда, було непросто в її теперішньому пошарпаному стані. Та це були приємні зусилля, коли разом із потом з тебе виходить накопичена психологічна напруга, а мозок неначе вивільняється від сміття.

– Гм. Справді? – здивувався дядько та з повагою покосився на племінницю.

– І як тільки в тебе вистачає на все сил?! – зі щирим захватом вигукнула його супутниця.

«А вони мають чудовий вигляд разом» – подумала про себе Саша. Вона відзначила, з якою непідробною ніжністю Гюль Расулі, чорноока афганка з довгим кучерявим волоссям, дивиться на дядька. 43-річна Гюль була молодша за Дюка на 24 роки, та в іншому ці двоє були дуже схожі. Як і дядько, Гюль усе життя працювала в системі ООН. Зараз вона була однією з інспекторів Ради з прав людини. Як і він, мала за плечима невдалий шлюб. Вони були давно знайомі по роботі й почували взаємну симпатію, проте лише в цьому році наважилися нарешті зійтися.