Глава 55: Привиди минулого

Комуна Каррі-ле-Руе, неподалік від Марселю, Франція.

23 грудня 2126 року. 17:30 за місцевим часом (16:30 за Гринвічем).

Час не щадить нічого й нікого. Та до деяких місцин він милосердніший. Неначе шепоче: «Якось ліньки мені поспішати».

Чорний аеромобіль з тонованим склом і дипломатичними розпізнавальними знаками приземлився на маленькому паркувальному майданчику на алеї Петі Ні. З посадкових двигунів били струмені гарячого повітря. Воно розмітало навсібіч пилюку й опале листя, яке вислизнуло від щіток муніципальних роботів-прибиральників. Особистий авіатранспорт одразу прикував до себе зацікавлені погляди місцевих. Самі вони їздили здебільшого на традиційних наземних електрокарах, скутерах і велосипедах.

Саша вибралася з салону вслід за двома приставленими до неї охоронцями. Ті озиралися довкола так сторожко, ніби достоту знали, що з десяток елітних кілерів отримали замовлення на її вбивство. В опуклостях під темними куртками цього тандему нескладно було вгадати контури зброї. На затишній середземноморській вулиці ці двоє мали чужорідний вигляд. Абсурдна картина – серед мальовничих сірих будиночків із червоними черепичними дахами, що ніби зійшли з туристичної листівки, серед садів, де субтропічні рафії й латанії гармонійно сусідять із алепськими соснами й вічнозеленими корковими дубами, тримаються за рукоятки пістолетів двійко похмурих людей.

Коло будинку на них уже чекав автомобіль місцевої жандармерії. Молодий чорнявий жандарм притулився до крила авто та ввічливо, проте з гідністю, кивнув охоронцям, примудрившись донести цим коротким порухом ціле попередження: «Мене, звісно, приставили сюди робити приблизно те саме, що й ви. І я, так тому й бути, виконаю свій обов’язок. Та все ж, не забувайте, що ви – на французькій землі, найманці».

– Біля будинку виявлено кількох невпізнаних осіб, – пробубонів один із охоронців, звертаючись до своїх невидимих керівників.

Охоронці недобрим поглядом окинули купку підозрілих типів, несхожих на місцевих жителів. Ті товклися на розі проспекту Гран Фосе неподалік. Вочевидь, боялися підійти ближче через жандармів. Старший із охоронців вислухав якісь вказівки й відповів:

– Прийнято.

Саша не звертала увагу на цю метушню, як і на те, що над її головою майже одразу ж зависли двійко дронів, які намагалися її сфотографувати.

Десь годину тому її доправили на аеродром на околицях Марселя на приватному літаку. Вперше від дня звільнення з Клерво вона перетнула кордон Франції. В’їхала за бразильськими дипломатичними документами, під гарантію недоторканості, що її офіційно надала французька влада. Лише на таких умовах Мейєр неохоче підписала дозвіл, аби важливий учасник експедиції виїхав у дружню конкурентам країну незадовго до вильоту.

Її прибуття у Францію намагалися зберігати в таємниці. Та в сучасному світі марно було насправжки сподіватися приховати переміщення такої примітної особистості, як Саша Тернер, легендарна капітан «Пегаса», за два тижні до її відбуття у далекий космос.

– Мем, вочевидь, стався витік, – серйозним тоном пояснив їй один із охоронців, поки його колега відійшов поговорити з жандармами.

Вона могла бачити, як охоронець невдоволено вказує пальцем на настирливі дрони, а жандарм байдуже розводить руками. Вочевидь, малося на увазі, що в Європі не заборонено користуватися малими безпілотними літальними апаратами в публічних місцях. Було помітно, що відмова обуреному охоронцю в його проханні потішила поліцейського.

– Схоже на те, – відповіла Саша. Вона апатично дивилася в об’єктив карликового літального апарата, схожого на бабку-переростка.

– Вам нема про що турбуватися, мем. На жаль, ми не маємо права заборонити роззявам тут ходити та користуватися дронами на вулиці. Та ми цілодобово чергуватимемо коло будинку разом із французькими правоохоронцями. Якщо хтось із цих людей почне проявляти хоча б найменші ознаки агресії, або якщо будь-які об’єкти перетнуть повітряний простір над приватною територією ваших рідних, ми негайно вживемо заходи.

– Все це мене не хвилює, – перервала його Саша, дивуючись, яким втомленим звучить голос. – Я можу йти?

– Авжеж. Бажаю вам чудово провести час, мем.

Бабця Лара чекала її біля розчиненої хвіртки в арці кам’яного парканчика, який огортав будинок. Першої миті Саша її не впізнала. В пам'яті закарбувався образ діяльної енергійної жінки, яку її невгамовний запал і життєва мудрість робили істинною господинею будинку та головою сім’ї, хай що б там не вдавав із себе гордий дід Еміль. Жінка слідкувала за собою, намагалася йти в ногу з часом і дуже б образилася, якби онучка назвала її «бабцею», а не на ім’я. Однак минулої осені Ларі виповнилося 98 років – надто багато, навіть у розвинутій країні у ХХІІ столітті, аби не помічати такий поважний вік.

Зморшки на темношкірому обличчі давним-давно стали надто численні, щоби з ними був сенс боротися. В роті майже не лишилося власних зубів, а на голові – волосся. Та усюдисущу Лару не бентежило те, що вона не в силах змінити. Вона спритно прикрила сиву залисину синьою хустинкою та бійко всміхалась онучці блискучою білизною штучної щелепи.

– Боже, ну нарешті! – гучно вигукнула бабця французькою, притискаючи від хвилювання руку до своїх величезних грудей.

За мить Саша вже була в її обіймах, вдихаючи запах старості, пом’якшений парфумами з ароматом лаванди, якими ця безжурна жінка не забувала користуватися дотепер. Зворушливу сцену поквапилися зафіксувати з різних ракурсів дрони, які продовжували настирливо дзижчати в них над вухами. Та тієї миті це нікого не турбувало.