Глава 52: Єдність

Міжзоряний космічний корабель «Пегас». Центр керування.

Сонячна система. В районі Поясу астероїдів. Приблизно 179,5 млн км від Землі.

На Землі – 15 грудня 2126 року, 12:40 за Гринвічем.

«А я ж бо ніколи насправжки не вірила, що це станеться» – з подивом усвідомила Саша, хоч і здавалося, що момент для роздумів не найвдаліший. – «Сподівалась, але не вірила».

– До початку випробувань – п’ять хвилин, – почула вона в себе в голові голос штурмана Хімарі Уеда.

Тон Хімарі був упевненим і зосередженим, як і годиться старшим офіцерам корабля. Щоправда, звучав дещо дратівливо. Саша вже знала, що так японка реагує на хвилювання. Його ознаки не зчитувалися на її непоказному вилицюватому обличчі, схожому на лик боввана, якого витесали з каменю аборигени з острова Пасхи. Та зараз вона нервувала, попри те, що у свої 44 була однією з найбільш шанованих астронавток JAXA – Японського агентства аерокосмічних досліджень.

Практичні випробування навігаційних можливостей корабля були зоною прямої відповідальності штурмана. Уеда, як і всі члени екіпажу, лише дублювала ШІ, чиї можливості у царині навігації перевершували людські в мільйони разів. І все ж, її піджилки тремтіли не на жарт.

Попередження про п’ятихвилинну готовність до випробувань було формальністю та перестраховкою. Як і та деталь, що це попередження озвучили голосом, а не передали невербальним способом. У космічній сфері було прийнято дотримуватися в десятки разів суворіших заходів безпеки за мінімально необхідні. Коли ж мова заходила про перший у своєму класі корабель, який поки має статус дослідницького прототипу (і залишиться з ним до завершення серії польотних випробувань), та ще й вартує біля трильйона кредитів – і без того маніакальні заходи безпеки перетворилися на достоту божевільні. Всі, хто зараз перебував у центрі керування кораблем (ЦКК), були достатньо досвідчені та професійні, аби педантично слідувати правилам і поважати цю релігію. Бо ж кожна її заповідь написана кров’ю минулих і нинішнього поколінь астронавтів.

– Прийнято, – відповіла Тернер за правом капітана.

ЦКК являв собою відсік об’ємом 6,2x4,3x4,3 метри в кормовій частині корабля. В більшості науково-фантастичних творів подібні місця нагадували кокпіт літака чи капітанський місток океанського лайнера, обов’язково з широкими панорамними ілюмінаторами, що через них капітан з командою замислено споглядали космічну далечінь. Насправді ж тут панувала б непроглядна темрява, якби не вмонтовані в поверхню лампи денного світла та світіння численних голографічних дисплеїв. У всій обшивці «Пегаса» не було жодного ілюмінатора – не знайшлося вдосталь міцних матеріалів, аби їх виготовити, та й потреби такої не було.

Корабель був цільною обтічною стрілоподібною конструкцією, яка нагадувала перевернутий у горизонтальне положення гігантський обеліск. Він не мав жодного виступу чи виїмки, які могли б порушити його аеродинаміку. Всередині ж увесь корисний об’єм поділили на ергономічні відсіки. Ті підрізали крила фанатам космічних опер своєю нудною, пересічною практичністю, стерильною чистотою та браком характерних ознак, які давали б підстави назвати якісь із них «містком», «кают-компанією», «трюмом», «рубкою» чи «камбузом». Якщо тутешній інтер’єр і викликав якісь асоціації, то це безперечно не були асоціації з морським судном. Швидше це скидалося на нутрощі лабораторії або термоядерної електростанції. Кожен квадратний сантиметр простору використали з розумом і, зазвичай, нашпигували надійно прикріпленим до поверхні приладдям. Все, на що могло впасти око, мало своє унікальне призначення, яке розуміли посвячені, та коштувало настільки дорого, що краще було про те не думати. Надто це стосувалося начиння ЦКК.

На двох дзеркальних одна щодо одної поверхнях відсіку, які для розрізнення пофарбували в синій і зелений кольори, розмістилися члени екіпажу, у два ряди по шість крісел. Одне з них – центральне в першому ряду на «зеленій» поверхні – призначалось капітану.

Слово «крісло» доволі неточно описувало загрозливого вигляду конструкцію. Значно більше це нагадувало кокон. Людина надійно фіксувалася в ньому в напівлежачому положенні та підключалася до бортового комп’ютера напряму через нейропорт. Такий вид підключення вважали надійнішим за дистанційний. Кожне з «крісел», які «росли» безпосередньо з корабля, начинили потужною електронікою, пристосованою для найширшого переліку маніпуляцій. Найбанальнішими з них були екстрене введення в організм носія розчину Петерсона, який допомагав пережити короткотривале перевантаження до 40G, і запуск рою медичних нанороботів, запрограмованих на надання першої допомоги.

Чотири поверхні, вільні від «сидінь» майже повністю складалися з панелей управління, сенсорних дисплеїв, старомодних кнопок, важелів, джойстиків, перемикачів, тумблерів і рубильників. За допомогою цих архаїчних пристосувань можна було – принаймні теоретично – намагатися керувати кораблем вручну в малоймовірному аварійному випадку, якщо ШІ вийде з ладу, а члени екіпажу втратять можливість віддавати кораблю команди через нейроінтерфейс, голос чи жести.

– Контрольна перевірка щита, – оголосила друга помічниця Люсія Маркес, колись пілотеса космольоту «Тирадентис». Її призначили на посаду за квотою бразильського космічного агентства, АЕВ.

Люсія, яка займала крісло ліворуч від Саші, діяла за протоколом. Втім, усі вони однаково бачили по показникам приладів у доповненій реальності, що комплексна система захисту корабля «Космічний Панцир», іменована як «щит», функціонує нормально.