Глава 51: Віра в майбутнє

Близько року потому…

Штаб-квартира UNOOSA. Віденський міжнародний центр. Відень, Австрія.

13 грудня 2126 року. 14:55 за місцевим часом (12:55 за Гринвічем).

– … цей історичний момент, якого всі ми так довго чекали.

Фатіма Чоудурі – директорка Управління ООН з питань космічного простору – мала урочистий вигляд і так само урочисто звучала. Вона мала на те підстави. Цього дня її організації виповнилося 168 років. Під її егідою проходило підписання надсерйозного міжнародного документа, який міг зіграти помітну роль в історії людства протягом наступних кількох століть. Тут кого завгодно напнуло б від самовдоволення.

Рікардо Гізу дивився на обличчя чиновниці, сповнене усвідомлення власної значущості, та насилу стримував поблажливу усмішку. Чоудурі розглядала людей, які зібралися у залі, дбайливим хазяйським поглядом. Таким матуся-гуска могла б дивитися на свій виводок пташенят. Саме так в ООН і намагалися представити подію у світовій пресі: людство, мовляв, починає свою міжзоряну експансію як єдине ціле, під мудрим і неупередженим покровительством Об’єднаних Націй.

Правда-бо полягала в тому, що сьогоднішня церемонія ніколи б не відбулася, якби не добра сотня раундів напружених міжнародних переговорів, самітів, офіційних і кулуарних зустрічей на різних рівнях, які їй передували. І першу скрипку на цих переговорах грала аж ніяк не Фатіма, й навіть не її бос, генеральний секретар ООН.

Електронний документ, під яким вони сьогодні ставитимуть підписи, був втіленням крихкого консенсусу. Того, який на превелику силу досягли істинні лідери людства – голови найбільших держав і їх об’єднань. За їхніми ж спинами нескладно було роздивитися тіні «сірих кардиналів», які володіли реальною владою. Рікардо був одним із цих людей.

Біля п’ятисот людей, присутніх на церемонії, зустріли промову Фатіми ввічливими оплесками, що їхній звук сповнив актову залу у формі амфітеатру. Далі відбулося підписання меморандуму. Сотня акредитованих на заході представників ЗМІ, яким не дозволили користуватися дронами-операторами, жадібно силкувалася зафіксувати цю мить із якомога вигіднішого ракурсу.

Моніка Мейєр потиснула руку Сяомі Ван, генеральній директорці спільного підприємства «Сіньцзи Джі Мен». У підпорядкуванні кожної з цих жінок налічувались тисячі людей. Вони обидві мали за плечима десятиліття корпоративних і політичних війн та інтриг, із яких звикли виходити переможницями. Втім, зараз вони натягнули на обличчя широкі посмішки, ніби це дві старі подруги зустрілися піти разом на шопінг, похвалитись успіхами дітей і перемити кістки чоловікам.

– Приємно нарешті досягнути угоди, – чемно протуркотіла китаянка. Статурою й манерами вона нагадувала добру бабусю, що під її опікою так і хотілося залишити онуків.

– Безперечно, дуже приємно.

Моніка доброзичливо вклонилась і, як належить, на кілька секунд затримала руку у м’якій пухленькій долоні старенької Ван, аби репортери встигли зробити кадри. За мить їй довелося виконати той же ритуал, потискаючи руку Кенджі Ісікава, виконавчому директору фонду «Стар Бридж». Мейєр швидше воліла би без рукавичок прибрати за своїми бульдогами, Бакстером і Шелбі, які наробили купку під час прогулянки, аніж торкатися руки колишнього боса, а нині – заклятого ворога й суперника. Та їй вистачило досвіду та самовладання, аби стерпіти це й навіть кілька секунд посміхатися в обличчя Кенджі.

«Все це – лише велика шахова партія. Швидше навіть гра в монополію, яку розтягнули на роки й десятиліття» – вже не вперше в житті подумала президентка «Терра Нови», спокійно схрестившись поглядами з Ісікавою. Ця людина неодноразово таврувала її на публіку «цинічною брехухою», «безсовісною авантюристкою» та «злочинницею, яка неодмінно отримає свій термін», а тепер не соромився лицемірно вишкірятися прямо їй у вічі. Вона всміхалась у відповідь, нехай подумки не називала його інакше, ніж «сучий син».

Вони шпурляли одне в одного лайно, допоки жорстока боротьба була їм вигідна. Зараз вони зібралися тут підписати цей меморандум, тому що їм стало вигідніше продемонструвати свою договороздатність і задобрити бюрократів із ООН. Якщо ж у майбутньому їм стане вигідно знову вхопитися за висушені кізяки для шпурляння, а то й за серйознішу зброю – ніхто з них не вагатиметься, перш ніж це зробити. Моніка давно знала ці правила гри. Так само добре їх знав і той, хто представляв сьогодні «Терра Нову» разом із нею.

Коли черга дійшла до Рікардо, який брав участь у церемонії за правом керівника експедиції, він зробив упевнений крок уперед. З теплою, доброзичливою посмішкою він міцно обхопив руку Єжи Домбровського, старшого керівника дослідницької місії «Стар Бридж».

Це був невисокий кремезний чоловік десь шістдесяти років із пшеничним волоссям майже без сивини та приємними округлими рисами гладенько виголеного обличчя. Його було легко уявити сидячим за столом перед великою мискою пончиків, рясно присипаних цукровою пудрою, в передчутті ласого десерту. Коли Єжи потискав руку Рікардо, то кивав так незлостиво, ніби Гізу був тим самим булочником, який доставив йому довгоочікувану лакоминку.

Домбровський мав докторську ступінь у МІТ. Перш ніж стати одним із віце-президентів європейського аерокосмічного конгломерату «Ейрспейс», він тридцять сім років працював у корпорації «СпейсКо». З них десять років відслужив на посту «генерал-губернатора Марса» – так називали в народі посаду директора марсіанської обслуговуючої компанії RPS. Мало хто інший у світі мав досвід управління інопланетною колонією. За офіційною версією, цей унікальний рядок у резюме й допоміг амбіційному канадцю польського походження виграти конкурс на цей відповідальний пост. Значно важливішим фактором послужило те, що Єжи був компромісною фігурою, яка бодай якось влаштувала численних вигодонабувачів проєкту – від NASA й ESA до корпорацій «великої космічної четвірки». Та всі перипетії запеклої гризні, яка передувала затвердженню його кандидатури, намагалися приховати від громадськості.