Глава 50: Тягар правди й ціна мрії

Віртуальна реальність.

У реальному світі – 18 листопада 2125 року. 02:40 за Гринвічем.

Віртуальний всесвіт «Вейстленд» привітною місциною не назвеш. Суворий, сповнений небезпек світ розкидався довкола чорними безплідними рівнинами. Сердитий вітер немилосердно кидав пісок в обличчя аватару Саші Тернер, який проносився на прудкому байку. Мотоциклетні окуляри і тканинна півмаска захищали її від колючих укусів. Мотоцикл із ревом підскочив на трампліні – пласкому листі жерсті, який лежав на потрісканому бетонному блоці – й ефектно перелетів невелику ущелину. На дні ущелини виднілася річка киплячої лави. Сонце затуляли важкі свинцеві хмари. Вдалині виблискували спалахи блискавок і вирував торнадо. Лічильник Гейгера видавав тривожну трель, ніби закликаючи триматися подалі від іржавих кістяків автівок і автобусів, поміж яких виляв мотоцикл.

У цьому світі все наполегливо норовило вбити тебе, а виживання скидалося на гру в котика й мишки зі смертю. Хіба що переможець у ній відомий заздалегідь. Тернер колись полюбляла випробовувати тут себе, виживаючи якомога довше всупереч усьому. Та зараз у неї не було мети ставити черговий рекорд. Вона дасть кровожерливому пустищу змогу зжерти свого аватара щойно виконає те, заради чого прийшла.

Хирлявий дерев’яний мотель виринув попереду біля узбіччя, ніби з вікодавнього фільму жахів. Навскісна вивіска та зяючі провали пустих вікон відлякували мандрівників. Неначе тут бували ті мандрівники, еге. І неначе був сенс їх відлякувати, коли здалеку на будинок насувався міцніючий з кожною секундою смерч.

Тернер зупинила мотоцикл коло будівлі з різким розворотом. Запахло паленою гумою. У повітря піднялася густа хмара пилу та зграя воронів. Птахів відлякали від бенкету рештками безіменного шибеника на ліхтарному стовпі. Суворі гівнодави ляснули об землю під акомпанемент дзвону набоїв, інструментів та інших залізяк, що ними були набиті її кишені. Старий обріз двостволки вже був у неї в руках.

Вона одразу вловила рух з боку сараю праворуч. Людський силует. Але тільки на перший погляд. Посиніле худе тіло, обтягнуте скривавленим дрантям, закочені очниці, вивалений із рота синій язик, сморід розкладання – всі ознаки трупа, якщо не рахувати, що він рухається до неї нетвердою ходою й жадібно простягає вперед руки з почорнілими пазуристими пальцями. Саша присіла на одне коліно і взяла тремтливий силует на мушку. Вона терпляче дочекалася, поки живий мрець із загрозливим хрипом наблизиться на відстань прицільного вогню. Лише тоді вона вправно відправила йому назустріч заряди дробу 12-го калібру одразу з двох стволів, чим перетворила його голову на криваве конфетті.

Гортанний рев пролунав ззаду. Саша зрозуміла, що часу на перезарядку немає, кинула обріз і рвонула з піхов мачете. Вона широко замахнулась і заверещала для страхітливості, мов тенісистка перед ейсом. Самурайським порухом знесла голову з плеч ще одному зомбі, що вибіг на неї з порожнього дверного отвору мотелю. Бризки крові залили мотоциклетні окуляри, й вона роздратовано їх скинула. Перекидом дісталася до свого обрізу. Кількома відпрацьованими рухами вивільнила стволи від порожніх гільз і зарядила нові набої.

Всередині стояла тривожна тиша. Її пронизував протяг, що посилювався і ляскав стулками вікон, та підлога, що скрипіла під її ногами так жалібно, ніби кожен Сашин крок завдавав їй пекучого болю. Торнадо наближалося. Воно міцнішало з кожним пройденим метром і загрожувало рознести стару будівлю з такою ж легкістю, з якою вовк із казки здув солом’яний будиночок першого з трьох поросят. Та Тернер це не турбувало. Вона холоднокровно пристрелила подвійним зарядом дробу ще одного живого покійника, що вистрибнув на неї з темного закутку. Вкрадливим кроком підібралася до дерев’яного люку в комірчині за розгромленою стійкою портьє, що вів у підвал. Іржавий замок бачив кращі часи – вистачило пари ударів прикладом, щоб його збити.

Внизу було сиро й темно. Продовжуючи тримати однією рукою обріз, Саша витягнула з-за поясу поліцейський ліхтарик. Лише тоді почала повільно спускатися залізними сходами. Промінь освітлював шлях. У пустищі зовні складно було відшукати бодай краплю води, проте підвал добряче підтоплювало. Струмені води з шумом текли з кожної щілини та стрімко заливали підлогу. Каламутної рідини з плямами машинного масла та дрейфуючими на поверхні пластиковими пляшками було тут уже по щиколотку. Сірі стіни покривав густий килим синювато-бурого моху, який слабко ворушився, немов дихав.

– Ну давай, не соромся, – нетерпляче прошепотіла Саша. Вона чудово розуміла, за всіма законами саспенсу, яким підкорявся світ «Вейстленд», цей підвал не може порожніти.

Вона зупинилася на останній сходинці й завмерла в очікуванні, коли з-під води підніметься черговий зомбі. Та немилосердний світ не дозволив їй відбутися так легко. Проіржавіла сходинка зрадливо хруснула в неї під ногами, й ліхтарик вислизнув із руки. Вона плюхнулась у брудну крижану воду та вмить відчула на шиї ціпкі кістляві пальці. Приплив адреналіну залоскотав нерви майже як у реальному житті. Майже, але не настільки, щоб запанікувати. Потрібно лише витягнути мачете й, не звертаючи уваги на пітьму та тривожні звуки важкого дихання своєї героїні, яка саме захлиналася, рубати та кромсати навпомацки ту тварюку, що в неї вчепилася. Без поранень точно не обійдеться, а поранення в реалістичному гемплеї «Вейстленд» – кепська справа. Та від її аватара не вимагалося довге життя. Вона була біля цілі.

Закладка була тут. Її роль виконував маленький планшет на іржавому столику для інструментів. Екран планшета сяяв синявою, ніби належав не цьому хирлявому стражденному світу, а іншому – світлому, розвинутому та високотехнологічному. Якоюсь мірою так воно й було. Адже цей предмет, на відміну від антуражу довкола, не був частиною гри.